Марина Соколян - Кодло

Я вийшла з лекції, роздумуючи над тим, що цей останній механізм вже неодноразово спрацьовував у нашому невеличкому соціумі. І головне, що цьому ніяк не можна протистояти, хіба мати нерви товщиною з корабельний канат. Або гарні транквілізатори… Наприклад ті, що якась контра підсипала Дафні. О, до речі про Дафну! Я пришвидшила ходу аби наздогнати Евана, котрий явно прямував до її кімнати. Еван сторожко на мене покосився.

— Ти не проти, якщо я кілька хвилин побуду з нею на самоті?

— Хочеш розбудити її цілунком? Не пройшло і ста років…

— Та годі! — гримнув він, — Теж мені, поборниця моралі!

— Та хай тобі грець! Дуже треба! Іди і… хоч скач, хоч плач. Тільки поклич, коли вона прокинеться.

— Угу, — люб’язно мовив він, закриваючи за собою двері дафниної кімнати.

Втім, Еван майже відразу визирнув звідти — я не встигла навіть образитись — з обличчям перекривленим, мовби п’явку ковтнув. Виявилося, що в гостях у постраждалої було повно народу: лікар, пан Коннерс, тихо розмовляв паном Артом, який сумний і невеселий, сидів коло дафниного ліжка. Коли ми зайшли до кімнати, він підвів на нас погляд своїх прозорих вампірячих очей і поважно кивнув.

— Добре, що ви прийшли. Дафна вже поволі приходить до тями і скоро зможе говорити.

Еван обійшов ліжко, ставши з іншої сторони, де професор не міг його бачити і корчив звідти різні злобні гримаси. Мені було трохи смішно спостерігати за ним, тож, аби не порушувати урочистої тиші недоречними веселощами, я переключила увагу на постраждалу. Дафна навіть зараз виглядала привабливо: в юному віці сон робить жінок спокійнішими і добрішими, ніж вони є насправді, більше того, навіть найпідступніша мегера виглядає у сні невинною і беззахисною, що не може не стимулювати чоловічий інтерес. Зрозуміло, чого вони товчуться коло ліжка нещасної в таких кількостях…

Дафна заворушилася, зітхнула і нарешті розплющила повіки. Вона обвела очима приміщення і тихо застогнала. Звісно, я теж не була би в захваті, якби, прикинувшись, побачила, що на мене вирячився цілий натовп! Пан Арт взяв її руку в свої долоні і нахилився до ліжка. На Евана я не дивилася, зате дуже добре чула його обурене пихтіння за спиною.

— Дафна, як ти себе почуваєш? — стурбовано поцікавився пан Арт.

— Погано. Таке враження, що голова зараз просто лусне, — манірно поскаржилась вона, переводячи стражденний погляд з Евана на пана Арта і назад, — А що сталось?

— Ти пережила тяжке випробування, — відповів професор, — Невідомі зловмисники напоїли тебе снодійним, викрали і залишили в прихованому приміщенні. Поки що ми не знаємо, хто це був і з якою метою вчинив цей злочин. Але зловмисників неодмінно треба знайти і покарати. Ти пам’ятаєш хоч щось?

— Ні, нічого не пам’ятаю… Лише якийсь неприємний сон… Це було схоже на каземати інквізиції — люди в балахонах, якесь залізяччя… І, вони щось хотіли від мене…

— Вони щось говорили?

— Я точно не пригадую. Якась нісенітниця, здається, звинувачували мене в чомусь. А потім, я пам’ятаю, мені було боляче… Так може це й не сон?

— Боляче — від чого? — поцікавився Еван.

Замість відповіді Дафна закотила рукав своєї бузкової піжами. Потім вона зойкнула і завмерла, з жахом роздивляючись власне передпліччя. Всі позіскакували з місць, намагаючись розгледіти знахідку.

На правому передпліччі, із зовнішньої сторони руки Дафни було кілька неглибоких, але помітних порізів, котрі, навіть якщо дивитися догори дриґом, як це випало мені, разом складалися в літери. Минуло ще кілька секунд, доки мені вдалося розібрати, що там написано.

AONLC.

Якусь мить я пригадувала, звідки ж мені знайома ця абревіатура. Нарешті, до мене дійшло.

Ancient Order of Noble Lords of Congregation.

Створене нашою хворою уявою, таємне товариство. В ту мить, коли я зрозуміла, що це за надпис, зі мною стався ганебний істеричний напад. Мене розібрав настільки невпинний регіт, що мені довелося сісти. Я з усієї сили намагалася стримати цей душевний порив, але мені ставало дедалі смішніше, і я вже нічого не могла вдіяти.

Усі з жахом розвернулися до мене.

— Ірма, що з тобою? — злякано запитав Еван.

— Це ж ці, наші… — між істеричними схлипами проговорила я, — Лорди… В балахонах.

— А чому в балахонах? — здивувався пан Арт. Схоже, він все ж таки зрозумів, про що мова, адже листа від "лордів" він затверджував особисто.

— Аби, цей… Щоб усі боялись… — і я знов розреготалась як остання ідіотка. Правда, мені вистачило розважливості затулити обличчя руками. Може, вони подумають, що я ридаю? Адже ж сталася така біда!