Марина Соколян - Кодло

— суб’єктивація методів збору інформації та аналітичних засобів (корегування статистичної картини);

— підробка свідчень очевидців (або використання попередньо підготованих свідків/ постраждалих/ учасників);

— використання заангажованих експертів;

— забезпечення необхідних матеріальних свідчень.

Десята чашка чаю була подібна до міцної настоянки нафти на дусті. Втім, я продовжувала сьорбати клятий чай у безперспективному намаганні зігрітись і заспокоїтись після бурхливого врятування Дафни з горища. Це була хибна ідея — не дарма ж в чаї у скількись там разів більше кофеїну ніж в каві, тож замість заспокоїтись, я поступово довела себе до стану істеричної ейфорії, і тепер, замість спати, мені хотілося з кимось полаятись. Гарно було би трохи порепетувати і позапускати посуд в стіну…

Була вже глибока ніч, але Тоні теж не спав. Загорнувшись у ковдру, він вдумливо гортав сторінки книжки про Пола Скофілда, знаменитого "актора без его". Я кілька секунд розглядала цю ідилію, за цей час моє бажання полаятись виросло і зміцніло. На язиці в мене вже вертілась якась ница ремарка, про яку я би потім довго шкодувала, але в цей момент до кімнати постукав Еван, чим і врятував мене від недостойного вчинку.

— Можна тебе на хвилинку? — нахабно підморгнувши, поцікавився він.

— На годину, не менше, — суворо зауважила я, вдягаючи теплі капці.

Ми вийшли до вітальні, де я відразу ж впала у своє улюблене продавлене крісло, а Еван сів на свої улюблене широке підвіконня. У вітальні чомусь було навіть трохи тепліше, ніж в нашій кімнаті. Можливо, за рахунок "чайної" машини, вода в котрій весь час перебувала на межі кипіння. А може, через те, що повітря тут постійно прогрівалося великими групами тих, хто приходив сюди грітись. Цікавий казус… Втім, зараз у вітальні крім Евана і мене нікого не було. Цей факт на якусь коротку мить викликав у мене незрозуміле занепокоєння. Нісенітниця! Це ж Еван, мій бойовий товариш, котрого я добре знаю… Цей останній аргумент змусив мене самокритично усміхнутись.

— Чого шкіришся? — поцікавився він, очевидно, не зрозумівши моєї гримаси, — Цілуватись не будемо, і не сподівайся.

— Ти що, Еван, геть здурів? Які ще цілунки?

Я, чесно кажучи, була трохи шокована. А потім зрозуміла — він же теж нервує! Лише чому?

— Ніякі. Я ж кажу, що не будемо, — похмуро мовив він.

— А, добре… Домовились. Добре, що ми це відразу з’ясували. Але ти все ж таки зізнайся, яка халепа змусила тебе витягати мене з теплого ліжка, коли я вже майже спала?

Ну гаразд, я трохи викривила правду, але, зрештою, кому то шкодить? Еван тяжко зітхнув.

— Я… я хотів з тобою поговорити.

Оце новина! Цікаво, це те, що я думаю?

— А чому зі мною, а не, скажімо, з Бояном, твоїм альтер его?

— Так чортяка пішов до дами, — хтиво заусміхався Еван.

— Справді? А до кого?

— Та до Яни, ну, знаєш, з мілтонівської групи. Така смаглявка з великими е-ее… перспективами. Ну, це справи не стосується.

— Гаразд. Якщо поговорити заманулося — в тебе є чудова нагода. То що тебе цікавить? Останні новини театру? Політичні скандали? Інтимні пригоди?

Ну що ж, коли я згадувала про істеричну ейфорію, я, принаймні, не брехала.

— Та чекай! Я ж серйозно!

— Вибач, — я насилу стерла з лиця хижий оскал, — Так про що мова?

Еван замислився. Таким серйозним я його давно не бачила. Насправді, не бачила ніколи. Навіть коли він збирався бити Алекса, і то, це було якось більш… азартно, чи що. З почуттям. Еван взагалі належав до тієї категорії людей, котрі виглядають привабливо лише тоді, коли чимось захоплені. Так що така задумливість явно не йшла йому на користь. Нажаль, я не могла сказати йому про це, вроджений такт не дозволив.

— Мова про Дафну. Взагалі, про цю ідіотську ситуацію…

— А, ясно. Тобто, навпаки, нічого не зрозуміло… Еван, я ж знаю не більше твого, — я придивилась до виразу його обличчя: щось тут було не так! — А може й менше? Набагато менше? Ну, я маю рацію?

Він кивнув.

— Розумієш, є деякі речі, які краще не афішувати. Особливо в таких обставинах. Вчора ми з Дафною трохи, е-ее, посварились…

— Справді? А через що?

— Через те, що вона… Ми з нею…, а вона в цей же час… І я…

Еван замовк, опустивши очі додолу. Оце чудасія!

— Так що вона? Ну, не муч! Що сталося?

Він зітхнув, піднявши на мене змучено-іронічний погляд.

— Ну добре. Ми з Дафною уже деякий час, гм, зустрічаємося. Ти мабуть, помітила. Не могла не помітити. Так от. Все було б добре, якби не її захоплення Артом. Дитяче захоплення, справді. Тільки якраз вчора ввечері я, прогулюючись лекційним корпусом, надибав на них. У досить недвозначній ситуації.