Марина Соколян - Кодло

Він глянув на мене у пошуках адекватної реакції на його слова. Боюсь, нічого адекватного на моєму обличчі не проступало. Я була настільки приголомшена почутим, що не могла вимовити ні слова. Мало того, що студенти в цій Школі сплять один з одним наліво і направо, так іще й викладачів залучають до цього безчинства! І, що найгірше, я нічого про це не знаю! Я, звичайно, помічала деякі симптоми тут і там, але ніколи не думала, що тут все настільки запущено!

— І ви… — насилу проказала я, — посварилися через такий дріб’язок?

— Власне, — іронії моєї він, нажаль, не помітив, — Але це була лише підстава. Насправді, ну, ти ж бачиш, ми всі тут на нервах. Досить лише натяку… От вона і почала хаяти все навколо, а потім сказала, що піде до декана, що хоче звідси поїхати…

— І що, пішла?

— Не знаю. Я був настільки розлючений, що просто розвернувся і пішов геть. До, ее-е… В гості.

— Е ні, зізнавайся вже й далі, раз пішла така розмова! До кого тебе занесло?

— До Вероніки. Правда, я її не застав.

— До кого?! — я аж підстрибнула з крісла, — А ти знав, що вона спить з Алексом?

— З ким?! — підстрибнув Еван.

— Ти все правильно почув, — мені трохи відлягло від серця — все таки, дещо і я знаю.

— Чорт, — повідомив Еван, — Чортове дране лайно.

— От і я так думаю.

— Ні, ти не розумієш… Я ж говорив їй, я був з нею відвертий, ну, іноді, просто інакше не можна… А вона, виходить, все переказувала йому!

Я обміркувала цей варіант. Це звичайно, пояснювало деякі речі — наприклад, дивовижну обізнаність бамбузлівців про наші плани.

— Справді, виходить що так. І чого це тебе до неї потягло?

— Мене? Та я сказав би, її до мене. Вона була така сумна, така нещасна через свого нестерпного сусіда. Я просто мусив її трохи втішити. Ні, ну хто б міг подумати!

— Слухай, а ти більше нічого такого курйозного не помічав?

— Ні, крім того, що… — він допитливо глянув на мене, — Крім того, що у вас з Тоні якісь цікаві взаємини. Мій сусід Томаш казав, що часто бачив вас разом. Ти, сподіваюсь, йому нічого не розказувала?

— Хто, я? Боже, та як ти міг таке… У нас з ним нічого немає. І не знаю, чия в цьому провина.

Цікаво, чи й справді мої з Тоні стосунки зі сторони виглядають настільки підозріло? Соромно людям зізнатися, що найбільшим моїм досягненням була випадкова здибанка на "панорамі"… Може, це спільна житлова площа знищує всяку романтику? А може, він і справді настільки порядний? Теж іще, єзуїт… Образливо, все ж таки.

Еван мовчки колупав тріщину в шибці, очевидно, обмірковуючи нову диспозицію і баланс сил. Я тяжко зітхнула і, з метою зігріти стражденні пальці ніг, котрі не рятували навіть мої бронебійні капці, сіла по-турецьки.

— Ну, то що це нам дає? Окрім загально-виховного ефекту? Я зайвий раз впевнилась в тому, що тут — таки справжнє збоченське кодло. Але ми все одно не знаємо, хто міг вчинити таке неподобство з Дафною. Ти ж не хочеш сказати, що до цього причетний професор Арт?

— В мене, звичайно, немає ніяких доказів. Але може так статись, що вона дізналася від нього щось про камери — ну, відеокамери, за допомогою яких ведеться спостереження, і розповіла нам. Може, він вирішив її таким чином покарати? Боян казав, що та "вуздечка" призначалася для покарання занадто балакучих…

— Ну, казав. Але це ж іще не підстава…

— А ключ? Забула? Пиріг з передбаченнями? Це ж була його ідея!

— Еван! — я вражено завмерла, — Виходить, вони спланували все це заздалегідь! Як же я раніше не подумала?!

Я підскочила з крісла, зробила кілька безладних рухів, потім, зрозумівши марність цієї ідеї, впала назад на продавлене сидіння.

— І що ж тепер робити? Іти до декана? Викликати поліцію? Тікати звідси, доки не пізно?

— Та почекай! Може, це був просто збіг? Ну не збіг, так просто використання наявних ресурсів. Багато хто знав про ключ, ми з цього секрету не робили. Про наше замовлення панові Асперу щодо тортурного приладдя, як з’ясувалося, теж могли знати… Отож, це міг бути хто завгодно. Наприклад, той же Алекс і компанія.

— Еван, я тебе не розумію. То ти звинувачуєш Арта, то тепер намагаєшся виправдати.

— Насправді я хотів лише пересвідчитись, що інших варіантів немає… А виходить, є. Я вже й сам нічого не розумію!

— В такому разі, — підхопила я, — Ми повинні йти шляхом виключення. Треба поговорити з професором Аспером, розпитати про ту чортову "вуздечку". До пана Арта я б зверталася в останню чергу, раз він в нас — підозрюваний. А от з Алексом побесідувати має сенс. Лише як схилити його до співпраці? Та і Дафна скоро мусить прийти до тями, може розкаже щось… Ет, але як вона могла? Він же либонь вдвічі старший за неї…