Марина Соколян - Химерне місто Дрободан

— До ваших послуг, — знітився я, вже втративши весь мистецький запал.

Ми вирушили у напрямку бізнес-центру міста, де височіли куполи храмів Скупого Бога, розмальовані фресками із життя чоловічої та жіночої іпостасі Бога — Попиту і Пропозиції: “Попит породжує Пропозицію”, “Попит роздирає пащеку дефіциту” та еротичні сценки ринкових процесів. Я мляво роздумував, кому це настільки приспічило зі мною поспілкуватися, щоб аж замовляти послуги творчої молоді. Поки я губився в здогадках, ми встигли перетнути сіті й заглибитись у богемний квартал, де, судячи з його вигляду й стійкого аромату, жили і творили митці, яких приваблювали стилі треш та джанк. Перед нами прочинилися хиткі двері якоїсь студії, і ми занурилися у темряву і теплий сморід.

Наступним моїм візуальним досвідом було споглядання гладкої поголеної потилиці невідомого мені персонажа. Він сидів верхи на стільці, заглибившись у спостереження каміну, де жевріло кілька вогників і звідки, у спаласі раптового просвітлення зрозумів я, власне і підіймався курйозний аромат. “Твоя харізма пахне фіміамом”, згадався чомусь рядочок з народної пісні.

— Патрон, — подав голос один з моїх конвоїрів, — клієнт прибув.

— Угхм. — схвально відповів той. — То, жначить, обганий.

— Який-який? — не витримав я.

Він розвернувся, і я отримав унікальну можливість оглянути іншу сторону його огрядної фігури. Обличчя не вражало — не було на ньому ні зловісних ознак потужного інтелекту, ані хитрого усміху ідіота, ні якихось інших дефектів, що свідчили б про непересічну особистість. За всіма показниками, якась важлива суспільна фігура.

— Офскгін, так?

— Ну. А ви хто? — спроквола поцікавився я, сідаючи на якусь горизонтальну поверхню. В голові тріщало, нутрощі ввічливо висловлювали побажання пізнати об’єктивну реальність.

Він здивовано зиркнув на мене. Мовляв, це ж треба, нахабства вистачило.

— Моє наймення — Фобіус. Чи ти жнаєщ, чого ти тут? — наївно поцікавився він.

Я красномовно знизав плечима.

— Ти щукав відповідь на жапътання…

— Та ну?

— І то жапитання є…

Очевидно, я мусив зблиснути палаючими очима і виректи якусь мисль. Шкода було його розчаровувати.

— Де взяти гроші? — спробував я.

Він злісно глянув на мене. Щось не те бевкнув, чи що?

— “Шо є таке Шиштема?”, телепню!

Ну, Система, чесно кажучи, мене хвилювала приблизно так само, як принади пристаркуватої повії із Синяченко-Штрат. Цим нехай Мертві Боги займаються. Я ж, на щастя, ні те, ні інше.

— То й що? — із щирим незацікавленням запитав я.

— А те, шо це в тебе на году напишано.

— Що написано?

— Допитливішть.

— О!

— І тому тобою жачікавилишь журналішти. Хе-хе, а ти думав, нешашний випадок?

— Е-ее…— таке неодноразово спадало мені на думку.

— Так шо ти — хогоший шанс для Агхів діжнатися, шо вони жатіяли.

Архи! Це ж легенда! Незбагненні святі істоти, делеговані Мертвими Богами Системи для управління життєвим світом. Хоча, те, що вони святі, вже ставило під питання їх належність до світу живих. Так що в моїй уяві вимальовувався хвилюючий образ недобрих зомбі, що витанцьовують під тамтам. Та всі ці повчальні оповіді бабуні темними вечорами, наскільки я розумів, були не більш, як забобони.

Мій візаві гордовито усміхнувся.

— Ти вважаєш це жабобонами, так? Агхи наумишне ведуть таку штгатегію, аби спгоштити контголювання шушпільства.

— Он як… Як на мене, влада без її зовнішніх атрибутів — вставної челюсті та пересадженого на лисину волоссячка, внесення до каталогу “Хто і як”, любові співгромадян, що час від часу виражається в образах і наклепах — ніц не варта.

— То є мудгість Агхів! Вони обгали тебе, шоб ти штав одним іж шурналіштів, діжнався пго їхні пляни і вше доповів нам. Ми підожрюємо, шо вони жатіяли підгив шамої Шиштеми! А, і до гечі, вибогу в тебе немає. Ми жнаємо пго тебе вше.

Він витяг зі шкіряного портфелю товстий такий сувій. Треба підозрювати, сповнений всілякого компромату. Не знаю, що вже там могло бути, ти за наявності бажання і творчого підходу, навіть із задумливих посиденьок у вбиральні можна вивести державний злочин. А вже мої запізнення на службу тягнули на виклик вселенському порядку.

— Стгам який! — обурено вирік пан Фобіус, трусячи перед моїм носом своїм фоліантом, з якого посипався пил, бланки суд-медогляду та довідки з буцегарні.

Я сумно зітхнув.

— Ну а хто вам сказав, що журналісти захочуть надати мені таку можливість?