Марина Соколян - Химерне місто Дрободан

— Угу, дуже втішно.

— І по тім, розслабившись і озброївшись позитивним світоглядом, всідайся сюди, поближче до пляшки і подалі від Редактора. Скляночку гостю!

Не встиг я дорікнути Мертвим Богам за недоречно жорстоке зі мною поводження, як мені вручили склянку із млосно-зеленою рідиною. Більш ніхто, як повідомила мені мудра параноя, такого не пив. Зате всі з зацікавленням за мною спостерігали. Я трохи помедитував у склянку, зважуючи всі за і проти. Відмовлюся — просто вб’ють, вип’ю — все може статися. Наприклад, я можу перетворитися на невідому науці потвору і в результаті втратити роботу і надію на особисте життя. Вони ж, журналісти, кажуть, так от і розважаються у робочий час — роблять з живої собаки дохлого лева, кролика з удава, з мухи слона тощо. Та, на моє скромне переконання, це все ж прийнятніше за смерть. Ну, я і ковтнув тієї гидоти. Гірке й міцне, та наче нічого страшного.

— До дна пий! Ми люди скупі, нічого ото продукт переводити.

Довелося ковтнути. Відразу ж стало якось гаряче, в очах потемніло, потім знов розвиднилося. Я сидів, пришелепувато оглядаючись, чекаючи, коли почну перетворюватися на щось сороміцьке. За моїми суб’єктивними спостереженнями, нічого поки що не свідчило про зміни на гірше. Навіть якось легше стало, приємніше… Люди, які уважно за мною стежили, посміхалися, як, ну… люди. Чого, питається, було від жаху шаленіти? Ні, це навіть смішно, якщо розібратися. Отож, дійшовши такого втішного висновку, я тихо хихотнув.

— Ось, йому вже смішно! — прокоментував басець, який, тепер я догледів, належав веселому вусатому дядькові, — Ваші пики, відзначте, викликають у нього позитивні емоції. А ви казали, хороший гість — мертвий гість.

Тоді я просто розреготався. Не чекав, не чекав від себе такої підступності. Та, виявилося, я ще не досяг межі своїх можливостей.

— От і правильно! Мрець, він що — пити-їсти не вимагає, завжди чемний і доброзичливий. А я, ви вже вибачте, хотів зробити приємне, довго думав, що спершу — скакнути з моста чи піцу вам нести, і не вгадав. Давайте, я швиденько збігаю втоплюся, а тоді ми з вами ще вип’ємо. Згода?

— Та боронь Боже! — засміявся вовкулак.

Присутні перезирнулися, всміхаючись, так що ікла заіскрилися у тьмяному світлі. Ну милі ж люди! З цього приводу ми випили ще. Мої привітні господарі поцікавилися об’єктивним ставленням громадськості до Редакції, і, звісно, я мав, що розповісти.

— Ну, щодо вашої основної справи — творення Щонайгірших Можливостей, кажуть, що досить бути згаданим у якійсь статті, і все — вважай, відтоді твоя доля від тебе не залежить. Кажуть, будучи інформаційними вампірами, ви живитесь енергією тих, про кого пишете, і жертва скоро втрачає статки, здоров’я, сім’ю і потенцію, спивається і вмирає. Звісно, а що ще залишається? Кажуть, досить журналісту засміятися, як починається епідемія грипу і домогосподарки масовано впадають у депресію. Ще подейкують, що некрологи ви складаєте заздалегідь, і таким чином контролюєте смертність. Вважається, що ви є всюди — в кабінетах, саунах, а найкраще почуваєте себе у всіляких барах та буфетах — там навіть відворотні амулети розставляють. Лише ніхто вас не помічає до останньої хвилини, ви все чуєте і все знаєте. А ще кажуть, що ви в Редакції тримаєте Страшне, Сумне і Політичне. І часом потрапить до Редакції який суспільний діяч, так ви згодовуєте його цій потворі — у жертву Богу Журналу. Досить?

Журналісти невтримно реготали і, час від часу, давлячись міцними напоями, зворушливо схлипували.

— А ти… — відсміявшись, поцікавився вовкулак, — Ти, Бруксе, віриш оцьому всьому?

— Я? Вірив. Ну а тепер розібрався. Не живитеся ви ніякою енергією героїв статей, ви їх просто їсте.

— Нє, ви чуєте, як хлопця розвезло? Звідки ми беремо продукти на башличок — це приватна справа, — обурився вусатий.

— А про камеру тортур забув? — втрутився сивий жрець із суворим переламаним профілем, — це ж моя особлива гордість!

— А, ну звісно, тому, хто потрапляє на інтерв’ю, також не позаздриш. Йому там розтинають черево і видирають чутливі частини тіла з вимогою “кілька слів для преси”.

Сивий садюга задоволено посміхнувся і взявся за пляшку.

— За це не страм іще по чарці! Панове, за успіхи відділу громадських зв’язків!

— За жерців Щоденного Бога!

— Легкого хмелю!

— Най не згорнеться кров безневинно закатованих у ваших чорнильницях, шановні! — вагомо додав я.

Однією з особливостей напою “Презент” є те, що його дуже полюбляють вживати у вільний час поети-авангардисти з гомосексуальними схильностями та інші індивідууми з нестабільною психікою. Його вплив на решту — тих, хто не належить до цього почесного кола, вирахувати важко — хто божеволіє і починає у примусовому порядку втілювати любов до всього сущого, хто намагається повернути борги, а хто просто помирає в конвульсіях, залежно від індивідуальних схильностей та уподобань. Переважно з вищезазначених причин я надаю перевагу іншим напоям, тож моя реакція була цілком безпосередньою. Правда, в Редакції мене пригостили напоєм помірної концентрації (виключно з метою порозважатися), а вийшло — дізналися про себе ж багато непривабливої правди. Напружений вийшов вечір. А потім, коли мені вже не вдавалося втриматися у ризикованому положенні, властивому людині прямоходячій, мене акуратно випхали у просякнуту літніми пахощами ніч.