Марина Соколян - Химерне місто Дрободан

Вона сіла і замислилась, при чому її обличчя, яке було повеселішало в процесі знущання над колегами, знов надбало похмуро-депресивного відтінку.

— Я що, яким лихим дивом, вгадав, чи як?

— Ти ж маєш акредитацію. Будеш розумним, може, дізнаєшся, — дещо різко кинув Скрайб.

— Та не переймайся, — додав Ленс, — ми справді не знаємо. Точніше, не певні.

— Знов, значить, ця весела Забодянщина! — промовив я з істеричною ноткою в голосі, — Чим далі, тим підозріліше!

Колеги оглянули мою загадкову персону із належним здивуванням. Моя примітивна провокація, здається, спрацювала: Ешлі зиркнула на мене роздратовано, та я певен — з пересторогою. Вона акуратно згребла папери, кілька секунд поколивалася перед тим, як змести їх до сміттєвої корзини, а потім задумливо піднялася й вийшла, не промовивши ні доброго слова, ні лихої лайки. Знав би я, до чого це призведе!

— Нінка, можеш мені розказати, що це таке з Ешлі? — звернувся я до Нінкомпупа дорогою додому.

— А що, — хмукнув той, — хочеш її втішити?

— Я, е-е, той… Та ні, тобто не те. В неї депресія має досить предметний характер. І колеги, здається, покривають її небажання розголошувати інтимну таємницю.

— Ну… в неї був якийсь-такий невдалий роман з якимсь-таким іноземцем.

— Яким саме? — підозріло поцікавився я.

— Ой вибач, — злісно всміхнувся Нінка, — забув вдома її досьє з фотокартками, а то б потішив тебе коміксами із приватного життя фотокореспондента “Голосу Совісті”.

— І що ж мені робить тепер, забудько? З горя вішатись, чи топитись, що порадиш? — звернувся я по розраду до товариша.

— Як на мене, то хоч лусни…

Аж тут ми мусили зупинитися із роззявленими від несподіванки пащеками. Нам назустріч йшла — об’єкт і першопричина дружньої сварки — панна Ешлі. На плечі в неї гойдався осоружний фотокор системи Маузер, а на обличчі розміщувалася контрастна доброзичлива посмішка.

— Що, хлопці, додому прямуєте чи напиватись?

— Ага, — радісно кивнули ми.

— Я тут… живу неподалечку і, так сталося, навіть можу дозволити собі розкіш запросити голодних колег на вечерю.

Своєю пропозицією Ешлі вмить отримала владу над нашими страмними тілами і безсмертними душами. Аби їй заманулося зараз вигукнути “Хто любить мене, за мною!” і повести на штурм бастіонів здорового глузду, ми переможним маршем полізли б на неминучу загибель.

— Вечерю… — ламким шепотом простогнав Нінкомпуп.

Я глянув на нього і по хворобливому блиску нінчиних очей зрозумів, що він цілком поділяє моє захоплення. Страмна халепа, коли ж я востаннє їв? Я з жахом усвідомив, що просто не можу цього згадати. Ось іще одна з пікантних особливостей журналістського існування: як де на фуршеті не підгодуєшся, так можна і зовсім забути про потреби організму — на це немає ні часу, ні фінансів. Так, іноді, коли такий собі професіонал мчить на крилах ентузіазму та на межі голодної нестями, то з його кривої стежки змітає усіх випадкових перехожих: адже в його очах палахкотить крижаний морок апокаліпсису.

— Ось тут, ми майже прийшли, — вказала Ешлі на вузьку триповерхову будівлю, що розташовувалася на березі одного з мілких канальчиків Дрободану.

Ми, шпортаючись, видерлися сходами, не помічаючи нічого навколо через раптове усвідомлення потреби вдовольнити примітивний інстинкт. Ешлі гостинно прочинила двері до свого помешкання; звідти заклично пахтіла якась смаженя і печеня. Нас розмістили за невеличким столиком і вручили по горщику, на який ми накинулися, мов хижаки зі збанкрутілого зоопарку на сторожа. Кімната наповнилася жадібним гарчанням та стогонами задоволення. Ешлі спостерігала за нами із зацікавленням експериментатора, який ставить досліди на якомусь особливо огидному різновиді мушки дрозофіла.

— Ну, колеги, як воно? — врешті поцікавилася вона.

— Прекрасне і дивовижне, — мовив Нінка, відставляючи порожню посудину.

— О! Вху! А! — повідомив я.

— Може, й… мнм, щось вип’єте? — наче знітившись, запропонувала наша господиня.

Ми перезирнулися, не вірячи власним вухам. Що за щаслива зоря зійшла на нашому куцому журналістському небосхилі? Ешлі тим часом дістала із шафки пляшку із скляночками і запропонувала нам переміститися до залі — для більш комфортного споживання міцних напоїв. Ми отримали по склянці солодкого винця, і після першого ж ковтка зі мною почали творитися дивні, практично неможливі, речі: глянувши навколо, я відчув тиху радість від існування, глянувши на Нінку, подумав, який же він все-таки файний парубок, а, глянувши на Ешлі…