Марина Соколян - Химерне місто Дрободан

— Зізнавайся, паскуда! — рикнув Нінка з такою щирою люттю, наче всю ніч жер мухомори, аби повести варварський авангард у битву.

Фелікс Нунчак прохрипів щось у намаганні зомліти, та Нінка, ввійшовши в стан бойового безумства, вліпив йому ляпас. Нунчак очманіло хитнув головою і проскиглив:

— В чому ж зізнаватися, добродії?

Нінка розреготався, оцінивши комізм звертання.

— Хто тебе напоумив написати таку дотепну статтю про парламентарів, колего? — раптом здогадався я.

Той, підтвердивши мою здогадку, знітився і з переляканим виглядом роззирнувся навколо.

— Я не можу цього сказати, — прошепотів він.

— Можеш-можеш, слід вірити у власні сили, — переконливо порадив Нінка, беручи розгін для наступного ляпасу.

— Повірте мені, — зіщулився Нунчак, — клянусь найсвятішим, клянусь акредитацією до парламентських кулуарів! Якщо я скажу, хто був замовником матеріалу, я просто зни…

— Де він? — вискнув Нінка, обурено тицяючи пальцем туди, де секунду тому перебував Фелікс Нунчак.

— Страмна халепа… — вражено прошепотів я.

Фелікс Нунчак таки вчинив обіцяне “просто зни…” — від підступного обмовника навіть ріжок з ніжками не лишилося. Нінка, однак, оговтався навдивовижу швидко.

— Отак буде з усіма, хто пише хрінові статті, — повчально мовив він, чомусь підозріло косячись на мене.

— Ага, дезінтеграція — найщиріша форма самокритики, — погодився я, — Але Нінка, ти нам ще потрібен! В тебе є маса інших достоїнств!

Бігти довелося швидко, адже Нінкомпуп в гніві — видовище жаске, як не глянь.

— Зник, кажете? — скептично хитнув головою Пайба Оліфаг, — Так, здається, серед порядних людей чинити не прийнято. Можна ж було просто набрехати — ви, певно, і не помітили б, а то й визначити вас обох нецензурними, та відповідними поняттями і запропонувати піди куди подалі. Так же ж, Гріф? Чи як там робиться у порядних людей? Бо я вже забув, коли востаннє бачив їх живцем.

Ми з Нінкою заціпеніли від обурення, тоді як обидва Редактори спостерігали за нами з по-батьківськи жорстокими усмішками.

— Хм. Не очікуй від мене неймовірного, добре, Пайба? Звідки ж мені знати? Ну тільки цей, Нунчак, навряд чи належав до цього рідкісного виду, однак, відзначте, встиг дати напрямок пошуку. От хлопці і просять тепер акредитацію до парламентських кулуарів.

— Та ясень-пень. Я ж не дурний, розумію, що вони щось від мене хочуть, а не просто прийшли порадувати начальство добрим словом. Отак завжди…

— Припини, Пайба, бо зараз заплачу, — суворо мовив пан Реморс, при чому тон його зовсім не відповідав нахабній усмішці, приховати яку він навіть і не намагався.

— Та добре вже, спробую якось дати собі раду, — сумно мовив головний Редактор, — тільки натовпу скорботних плакальниць тут мені і не вистачало. Нінка, синку, чом дивишся на мене, мов дружба на дружку? В тебе ж є акредитація.

— Ну, — Нінкомпуп сором’язливо опустив очі, — вона закінчилася ще того року. Коли мене випхали з кулуарів за бійку в буфеті…

— Крхм, — Пайба Оліфаг подивився на підлеглого з непевним виразом, властивим суворій матінці, чий синочок розбив вікно батьковій коханці, — Ну, фах з тобою, давай її сюди.

Нінка подав начальству медальйон з якимись затертими позначками. Головний Редактор покрутив її в руках, намагаючись щось згадати.

— Так, Гріф, я забув десь свого ритуального ножика. Мабуть відкривав консервативи в секретаріаті. Не позичиш?

— Та чого б і ні? — Гріф Реморс покопирсався в кишені просторих штанів і витяг на світ божий невеличкий обсидіановий ножичок. Він всміхнувся, мабуть пригадавши якісь приємні моменти пов’язані з ним, і, перехилившись через широкий начальницький стіл, подав його Пайбі Оліфагу.

Головний Редактор, отримавши ніж, пробубнів щось, кваліфіковане мною як побажання кошмарним підлеглим наглої страмної халепи, і встромив цю грізну зброю в палець. Звідти, не зволікаючи, покотилася крапля крові, яку перекривлений від приємних відчуттів, Редактор помістив на медальйон, від чого, здавалося, візерунки стали більш яскравими. Після чого пан Оліфаг передав освячений медальйон Нінкомпупу, який аж засвітився від гордості.

— А от щодо тебе, — протягнув Редактор, — це трохи важче. У нас обмежена кількість акредитацій і, щоби отримати ще одну, потрібно вбити трохи часу. А… хоча, я можу віддати тобі й свою, — він хитро примружився, занурив травмовану кінцівку в шухляду і витяг звідти медальйон, схожий на Нінчин, — мені вона вже навряд чи знадобиться. Застарий я для таких речей. Так, ну що сидиш, телепню?