Ірена Карпа - Волонтери. Мобілізація добра

Якщо вам, до слова, потрібно уявити собі щось дуже-дуже миле, хороше, зворушливе, незграбне, беззахисне та приємне — ви завжди можете уявити собі пінгвіна у в’язаному светрику. Це попадання в сто зі ста. Пінгвінові у в’язаному светрику хочеться бодай дистанційно допомогти, якщо не можна негайно його обійняти, притулити до серця. В’язати светрики приємно і дивно, трошки freaky, але не важко фізично, тебе не застрелять під час в’язання светрика, ти не побачиш і не дізнаєшся нічого такого, про що потім будеш усе життя старанно забувати, ти в затишку дзвенітимеш спицями і думатимеш про маленького гарненького жиробасика, ти навіть грошей не дуже багато витратиш — ниток треба, як на шапку, та й светрик нічого не важить при пересилці, хоч би й в Австралію.

По-моєму, я тоді навіть зробила запит на розмір і схему, але тут з’ясувалося, що новина застаріла, всіх пінгвінів зігріто, а нафти поки більше не передбачається. Здається, я просто дала трошки грошей цим пінгвінам, але саме тоді осягнула, нехай і схематично, все хороше одночасно, що доброго я могла би в принципі отримати від волонтерства. Я віддала би нужденному і була б корисна (я зігріла б маленького беззахисного, допомогла тому, хто потребує моєї допомоги), я долучилася би до чогось дуже справжнього, я зробила б саме те, що хочу і можу (без ніякого примусу, надриву), і комусь те, що я хочу і можу, було б дуже потрібне (ось вона, самореалізація в чистому вигляді), я була б зайнята (це одна з запорук доброго психічного стану в принципі), я належала би до якоїсь особливої спільноти (людей з усього світу, котрі в’язали светри пінгвінам, хоч як би дико це звучало), і я змінила би світ на краще (свій світ, свою планету, тобто я зробила би це для себе, зберегла би конкретно для себе живими і здоровими кілька штук пінгвінів).

Мені здається, про що би не йшлося, саме про такі аспекти волонтерства і благочинності завжди потрібно говорити. Наголошувати прямо і чітко комунікувати, що саме в такий простий спосіб волонтерство і благочинність роблять нас щасливими, бо мало що так продає і спонукає, як щастя, хіба що пінгвіни у в’язаних светриках. А спонукати до волонтерства дуже потрібно. Чому?

Тому що пінгвіни іноді порпають дзьобами светрики, давляться нитками, душаться в петлях і помирають. Маленькі діти зі складних країн, з негідних умов, нагодовані й навчені волонтерами. іноді виростають мудаками, потрапляють у в’язницю і помирають. Батьки неповносправних дітей, котрими опікуються волонтери, іноді божеволіють і помирають. Неповносправні діти теж іноді помирають. Діти хворі, на лікування яких зібрано неймовірними зусиллями страшні кошти, іноді не переживають лікування і помирають. Пацієнти хоспісів помирають і зовсім з цього не раді, всупереч усім волонтерським старанням полегшити їхній відхід. Самотні старі помирають. Поранені солдати помирають. Непоранені солдати, нагодовані, оснащені і підбадьорені, помирають теж. Котики у притулках, рідкісні види рослин і риб, урятовані від жорстоких господарів мавпи і змії, жертви торгівлі людьми і домашнього насильства, всі вони час від часу помирають або сходять на пси, не зважаючи на титанічні волонтерські зусилля інших свідомих громадян. Ні на що не можна покладатися, нема землі, на якій завжди стоїш однаково твердо Знаєте, що найгірше? Що кожен волонтер, який має бодай мінімум здорового глузду, знає про таку ймовірність від самого початку. І це дуже його демотивує, часто — ще, власне, до того, як він стає волонтером.

Усе інше волонтерство в моєму житті після тих пінгвінів було, як не дивно, радше важким досвідом, неприємним в емоційному сенсі — хоча й набагато результативнішим. Замість чистого і світлого, доброго і вічного в пам’яті позалишалися якісь зовсім неправильні моменти й акценти — кров на сидіннях авто, що ніяк не відмивається і так нервує і лякає, і шкода грошей на хімчистку; централізовані схеми ошукування наївних благочинників, які хочеться «розбачити» і забути, а забути не можеш; публічні звинувачення у фарисействі, бо в тебе є більше, ніж у нужденних; приступ нудоти рано-вранці натщесерце, коли хапаєш ротом у машині повітря і довго-довго не можеш вимкнути аварійку і знову рушити, запізнюєшся на донорську здачу крові і почуваєшся останнім лайном ще багато днів; розпач від того, що робиш, можеш, віддаєш так мало; почуття вини за те, що радієш, їсиш тістечко, купуєш подарунки, коли хтось хворіє, помирає чи недоїдає (яке переростає в затяжну зневіру, бо ж у світі абсолютно постійно хтось помирає, страждає і недоїдає, ближче чи далі, але абсолютно щосекунди); врешті сварка з мамою, яка чомусь приревнувала до того, що ти купуєш календарі, рушники і шкарпетки й підписуєш листівки якимсь стареньким у будинок пристарілих, ірраціональний страх підхопити рак чи ВІЛ повітряно-капельним шляхом (це коли відчуваєш себе повним ідіотом і точно знаєш, що боїшся неможливого, але все одно боїшся), і врешті той страшний момент, коли замість їхати відвозити чи забирати щось із Борисполя, чи сідати робити розсипки чи писати мотиваційні тексти, або нести комусь гарячу їжу і ліки, чи організовувати черговий збір коштів ти просто лягаєш спати або ідеш в кіно, на побачення, читаєш книжку, і потім мучишся, мучишся, мучишся, а потім перестаєш мучатися і ще трошки мучишся вже тепер від того, що більше насправді не мучишся.