Ірена Карпа - Волонтери. Мобілізація добра

У реанімації Руслана підключили до апаратів підтримки життєдіяльності, але дихав він самостійно. Лише через два тижні відчув поколювання у кінчиках пальців і зміг ними поворушити. У ті перші тижні Руслан перетворився на суцільний біль, а Людмила була саме терпіння. Каже, що чоловік страждав безмірно, не давав до себе доторкнутися.

Якби не волонтери, не вийшли б Руслан і Людмила з цієї біди. Лише одна крапельниця коштувала три з половиною — чотири тисячі гривень, а Руслан їх отримував по три-чотири на день протягом двох місяців. Дружина з малою була з ним вдень, вночі сидів біля нього хтось із волонтерів — Руслан був зовсім безпомічний. Волонтери забезпечували ліками. Автомайданівці возили Людмилу з Вікторією в Русанів до брата Руслана (він там живе), за сорок кілометрів і назад. Згодом Людмилу з дитиною кияни взяли до себе на квартиру неподалік госпіталю, щоб вони не витрачали час на переїзди. Без грошей взяли, просто так. Дівчинка-школярка, п’ятнадцятирічна Таня (у неї батьки волонтери), гуляла з Вікторією. Принесе у госпіталь погодувати — і знову на вулицю. Мала до неї звикла, як побачить — ручки тягне, обіймає. Тепер Людмила з дитиною вже знову «на квартирі», знайшли кілька днів тому. Половину платні за помешкання узяли на себе добрі люди...

Ставати на ноги Руслан почав іще у Києві. Каже, не впізнав себе, коли вперше побачив у дзеркалі. Виглядав «як патик». На двадцять кілограмів худіший — до поранення важив вісімдесят п’ять кілограмів, а після — шістдесят п’ять. При зрості сто вісімдесят дев’ять. Зараз Руслан потихеньку ходить у корсеті, спирається на ціпок. Жартує, що навчилися ходити одночасно з донькою.

На Новий рік, на Різдво дружина забирала Руслана «додому». Купила маленьку ялиночку, накрила стіл з шампанським та домашніми смаколиками.

— Якби не дружина, — усміхається Руслан, — довелося б писати Макарову, щоб прислав пістолет... І якби не волонтери, теж би не виборсався... Тепер піднімуся обов’язково. Ще одну операцію переживу — і ходитиму.

Їду в маршрутці додому. Дві жінки переді мною обговорюють проблему схуднення. Усе просто, каже одна — один розвантажувальний день на тиждень: ані крихти! ні грама до рота. Повна розгрузка!

І тут «розгрузка». Тільки інша. Неправильні слова, та ще й звучать однаково, а зміст такий різний. Бачили б ці товстулі Марину, у якої старшій доньці двадцять років, а Марина — як студентка, неодмінно почали б розпитувати, як такі фігури даються... Я одну закономірність зауважила: майже усі волонтери — гарні люди. Така особливість.

Якби Марина стала героїнею оповідання, я б навколо неї багато чого накрутила. У жанрі фентезі. їх було би дві Марини. Одна робила б те, що робить зараз, а друга, у паралельній реальності, билася б за правду та справедливість в інших сферах. У Марини було б кілька дітей, свої, чужі, велика сім’я. Усі вони (а серед них були б її доросла донька і п’ятирічний син) отримали б захисні грамоти, обереги проти життєвих негараздів та серйозних проблем. Марина заробила б для них добрячий запас життєвого льосу. Такий парадокс— тимчасово не додаючи своїм рідним уваги у реальному житті, вона заклала б надійний фундамент для їхнього майбутнього у якихось інших, тонших орбітах, спаливши усі карми, що мають здатність тягнутися через покоління. Навряд чи можна наперед заслужити у долі якісь бали, але якщо для інших, то можна. Марина у тому оповіданні про це навіть не здогадувалася б.

Колись я відкрила для себе найкращий та найприємніший спосіб бути корисною і навіть майже до нього вдалася. Це було ще задовго до війни, як любила колись казати моя бабця (і тепер якось окремо страшно за те, що і бабці давно нема, і культ війни, про яку вона так часто згадувала, війни, котра позбавила її дитинства і поламала й життя, сподобилися врешті розібрати, як нездалу радянську новорічну ялинку, і скласти в коробочку історії, а тепер у мене сталася своя війна, і от уже і я кажу «до війни», міряючи свої прагнення й реакції тими дірками, які ця війна лишила і продовжує лишати в моєму жилі і в моїй дійсності), — так от, це було ще до війни і тому здавалося мені більш важливим і нагальним, ніж могло би здатися, наприклад, зараз.

Десь неподалік Австралії стався тоді неконтрольований вилив нафти у прибережні води, і від цього дуже сильно постраждали пінгвіни. Річ у тім, що коли взяти пінгвіна і вмочити його в нафту, а потім вийняти з нафти і вимити пір’я надійними мийними засобами, то крім почуття власної гідності і свого невеликого, але певного пінгвінячого розуміння про те, що взагалі являє собою цей світ і що мусить у ньому ставатися, а що не мусить, пінгвін втрачає той особливий жировий покрив, який робить його пір’я водонепроникним і холодотривким. Іншими словами, пінгвін дуже мерзне. Якщо ж нафтова пляма не сильно забруднила пінгвіна, не настільки, щоби вдаватися до щіточок і мийних засобів, — пінгвін не втрачає власної гідності та інстинкту самозбереження, тому активно намагається позбутися нафти звичним для нього способом — за допомогою дзьоба. Іншими словами, пінгвін труїться. «Пенгуїн Фундейшн» просили весь світ зігріти і захистити пінгвінів, зв’язавши їм по светрику й відправивши ці светрики в Австралію, щоби пінгвіни не мерзли і не жерли залишки нафти з власного пір’я. «Пенгуїн Фундейшн» були готові надати розміри і навіть схеми в’язання всім охочим.