Ірена Карпа - Волонтери. Мобілізація добра

Просто так. За погляди. Скалічити та вбити двадцятип’ятирічного хлопця. Мати на Коліних сороковинах говорила про те, що «осмислене пожити й року не дали, добре, що хоча б сина народити встигли». Розповідала про цвинтар, що діти тут гралися в схованки, і Колька грався, не було іншого місця, де можна ховатися, навколо — степ. А тут можна затертися за хрестами, могильними плитами, кущами або ж просто вкластися в чужу могилу. «Тепер він у своїй сховався, мій Коленька, хоч би тут не знайшли...»

А вони не плакали, навіть Тернопільська Наталка, котра ревіла щоразу, коли перечитувала дитячі листівки, або читала статті в Інтернеті, або прибирала закривавлені бинти, марлю, вату в шпиталі. Не плакали, бо як Мати не плаче, не можна дозволяти собі сльози, коли в неї вже немає, не можна перебирати на себе материнські сльози, горе б взяти на себе, але не кожна мати готова віддати — і сина, і горе. Не кожна.

Дружину Колі Супруна разом з їхнім сином Артем і Марина запросили на день народження свого старшого малого, Євгена. Святкували в «Макдональдсі», захотілося позитивних емоцій, подарувати одне одному невеличке свято, щось мирне і не дуже ціноване в минулому житті; коли хтось із дітей або дорослих проштрикнув святкові повітряні кульки, Настя схопила малого, впала на підлогу, поповзла та сховалася під стіл.

Нестерпно все життя ховатися: серед цвинтарних хрестів у дитинстві, серед чужих у рідному селі, серед вибухів, серед МОГИЛ...

Прагматиками вони стали після першого інтерв’ю Артема. З ним спілкувалася вродлива і впевнена в собі жінка в камуфляжі. Артем був у старих джинсах та пуховику, шапка насунута на пошрамовані брови, нервувався і не знав, куди подіти руки. Потім злився на себе і говорив, що виглядав та поводився як «тітушка». Роман з цього інтерв’ю угорав, але зателефонував і сказав Артему: «Та нічо, що ти поводився, як шухерна шпана, натомість слова які сказав! Ну, пацан, ну мужик, поважаю». Льова Ліберман повідомив, що виглядало це так, наче «справжня героїня трьот з доволі мутним тіпчіком “за життя”». Артем кумедно набурмосивсь. «Зводив міст».

Під час інтерв’ю він розповідав про одного зі своїх «клієнтів», про аграрного олігарха, який щомісяця переказував на потреби армії, саме через рахунки Артема, відчутні суми. Артем запитував у нього: чому ви це робите? Той відповідав, що просто «виплачує кредит за життя».

Журналістка запитала, чи він також «просто виплачує кредит за життя», Артем погодився і сказав, що займається волонтерством суто з прагматичних міркувань. «А вам не здається, що це неправильно? іЦо волонтерство має бути, передовсім, душевною потребою і тут не може йтися про прагматичне, про матеріальне?» — запитувала жінка. Артем похитав головою. «Якщо я не буду прагматичним, якщо я закину цю справу , завтра ворог буде в Харкові та Дніпропетровську. В Маріуполі та Миколаєві. Післязавтра — в Чернігові, згодом у Києві. Я цього не хочу. Саме з прагматичних міркувань. Я, знаєте, по життю також є прагматиком».

Так Марина і Артем стали прагматиками.

Але перед тим, як стати прагматиками, вони стали волонтерами.

Марина і до того була волонтеркою, працювала у притулку для тварин. Вела сторінки на Фейсбуці, намагалася прилаштувати котів і собак, збирала кошти на корм, на ветеринарну допомогу, на стерилізацію. Вона звикла, що більшість людей сприймає її як дивачку, котрій нема куди подіти вільний час та себе. Та що говорити, навіть старша сестра вважала її конкретно навісною. Мама ж сміялася і згадувала, як мала Маринка притягувала додому хворих котів, собак, ворон, що кульгали, голубів, до лапок яких діти прив’язували нитки. Лікувала, виходжувала, когось залишала вдома, комусь відшукувала нового господаря, багатьох відпускала на волю. «В Маринки просто змінився масштаб діяльності», — посміювалася.

Спочатку скептики говорили про неї: «А, ну Марина, вона може собі дозволити цим займатися, в неї немає дітей». Коли вони дізнавалися, що в неї двоє малих синів, знизували плечами та казали: «Та вона може собі то дозволити, вона ж не працює». І коли дізнавалися, що вона працює викладачем, також знаходили «пояснення»: «Ну то вона ж працює півдня, чим ще займатися?»

Цікаво, що такі люди завжди знаходили пояснення діяльності інших і не збиралися шукати жодних пояснень своєї бездії. Вони мали на неї право. Марина ж мала давати пояснення щодо своїх зобов’язань. А як не давала — пояснювали вони. Ніхто не вірить таким хитким поясненням, таким непевним мотивам, як любов і співчуття. Співчувати можна мовчки, або виділити кілька хвилин на зойкання перед вечерею, або зробити вигляд, що тебе це не стосується. «Не буди лихо, воно саме тобі розбудить», — любила говорити Маринина старша сестра.