Ірена Карпа - Волонтери. Мобілізація добра

На зустріч вони, менш із тим, все-таки пішли. Батюшка вів розмову виключно з Артемом, на Марину особливої уваги не звертав («жена да убоится мужа своего»), просив більше молитися, частіше сповідуватися, покаятися за спричинене, вчитися терпимості та добропорядності, журив і вказував на правильний шлях і щоб «жилося по правді». Артем відповів, що так і живе. По правді. Батюшка засумнівався, вони й залишили його в сутінкових сумнівах.

Старша сестра Марини, котра була за прокурором, ставилася до їхньої волонтерської діяльності скептично. Вона завжди знала більше за інших. Про те, що всіх розводять. Про те, що нічого не змінити. Про те, що ця війна вигідна олігархам і нема чого цим перейматися. Потім бідкалася, що її чоловіка можуть люструвати. «Причепилися, знайшли цапа-відбувайла. А що він зробив? Та нічого такого. Як усі. А за яйця пробують взяти його. Ось за це ви, дорогенькі, стояли на тому клятому Майдані?» Але за «яйця» його не взяли, або слизькі, або замалі, або відкупився, не люстрували, перевели до іншого відділу, де він принишкнув.

Сестра також принишкла, тільки одного разу промовила до Марини: «Недооцінювала я твого. А дарма, він завжди був прагматичним. Далеко піде, мабуть, у депутати, ти про нас тоді не забувай. Ми ж тобі і возика передали, ви не тратилися, і взагалі. ..»Возик і взагалі. Марина усміхнулася.

Сестра часто нарікала людей «прості смертні», певне, сама була заміжня не за прокурором районної прокуратури, а за Богом.

Марина й Артем були простими смертними. Цього року смерть дивилася на них не тільки зі сторінок Інтернета, коли ти можеш зачинити віконце Інтернету, відчинити квартирку та дихати свіжим зимовим повітрям або весняними прянощами. Тепер нахабна, жирна, ворожа смерть була інакшою. Ні, вона якраз залишалася собою, змінилися вони. Марина й Артем.

Смерть споглядала за ними з заплющених очей їхнього друга, журналіста, котрого вбили на Грушевського. Смерть дивилася з похоронок, котрі приносили вдовиці. Вона дивилася дитячими очима школярів, що залишилися без тата або мами, котрим волонтери приносили подарункові планшети. Вона дмухала в кожну аптечку, котру вони збирали на фронт. Її присутність відчувалася в кожній машині, в сумці кожного переселенця, у фронтовій формі, в кожному телефонному дзвінку звідти...

Але страшнішим за це було життя, те саме життя, яке визирало з-під смерті, як та дитинка, що ховалася за хрестом старого селищного цвинтаря на Луганщині та придивлялася, чи її, бодай, хтось іще шукає. Життя визирало сміхом, дружньою фразою, обличчям на фотографії, sms у телефоні, ніком, що вистрибував, коли вмикався скайп, словами, котрі не хотіли забуватися, роздруківкою спільних планів, прізвищем у переліках, майбутнім, що пристрасно обговорювалося, тим самим майбутнім, котре тепер без цієї людини виглядало кастрованим, неповноправним. Вагітністю, що зберігала спокій того, хто народиться без батька, того, хто звик ненародженим чути шалене серцебиття мами, таке сильне, таке швидке, як рух надшвидкіснішого у світі потягу. Саме так, більше лякало життя, що визирало з-під смерті.

Вони з Артемом також мінялися, в цей період вона вперше забула про річницю їхнього шлюбу, а він прибіг і приніс Різдвяника. Такого ж почервонілого, як він сам. Марина плакала, а Артем розгублено тримав у руках яскраву, схожу на папугу ара, рослину. І в очах його було щось таке, що помічаєш відразу, коли любиш та довіряєш, а ще коли надивилася в очі смерті і тому так необхідно і так радісно бачити в його очах мирне та прекрасне життя. Те життя, котре не відлякує, а додає сил.

Інколи накривало відчуттям, що кращі роки життя вже позаду, залишилися саме в цьому страшному та кривавому періоді, під цеглою, вивернутим корінням, під мертвими тілами, розірваними і знесеними снарядами; коли вони відкривали справжність або фальш у кожному та кожній, коли співчували, звіріли, вірили та зневірювалися- коли була справжня ціль, справжні випробування, коли було зрозуміло, що таке — гідність; коли кожний день був наповненим настільки, що, здавалося, трохи — й лусне з таким розкотом, що Супруни миттєво сховаються під будь-який дах; здавалося, ще трохи — і вибухне серце; навіть коли прощалися з убитими, навіть коли лякалися життя, що дивилося на них з-під смерті, вони відчували, що живуть немарно.

Тоді почувалися вдячними. Кому, невже війні? Війна не змінювала людей, війна — вбивала. Когось буквально. В комусь — людяність. Віру або дружбу. Кохання чи повагу. Людей змінювало життя. І вони в свою чергу намагалися змінити життя, зберегти його — і собі, і дітям, і тим, хто допомагав, і тим, хто проклинав. Усім. Наскільки це могло бути всеосяжним. Суто з прагматичних міркувань, виплачуючи кредити за життя.