Йоанна Яґелло - Шоколад із чилі

— Агов, Лінко, почекай! — почувся за нею Оскарів голос.

— Ти за мною шпигуєш, чи що?

— Звісно! Від самого ранку. І мені здається, що ми, мабуть, ідемо в той самий бік.

— Тобто?

— Йдемо на пошуки теми?

Лінка розсміялася.

Оскар завжди піднімав їй настрій.

Вона наклацала чи не сотню фоток. Розмірковувала, чи підходять вони до теми, бо знімки були дуже відповідними до репортажу про алкоголізм.

— Чуєш, дивися, який бомж, — сказала вона, киваючи на якогось типа, що стояв у піжамі й цмулив пиво. — Певне, день із ніччю переплутав.

Проте Оскар чомусь не посміхнувся.

— Ходімо, — мовив він з помітним сумом у голосі. — Занадто нагадує, ну, сама розумієш, що. Крім того, мені здається, що ми занадто ліземо цим людям у душу.

— Але ж саме цим і займаються журналісти!

— І так, і ні. Ти лише фотографуєш, але не спілкуєшся із цими людьми, не знаєш, чому вони такі. Не вникаєш у те, що тут сталося й чому. Це не журналістика, це якийсь туризм ідіотський!

— Тоді що нам робити? — спитала спантеличена Лінка.

— Гадки не маю, але я пас, мені воно не подобається, і я цим не займатимусь. Повертаймося.

— Розслабся, ходімо ще в той бік, може, пофоткаємо ті будинки?

— Лінко, ти що, справді нічого не розумієш?! Яке ми маємо право робити тему з того, що людям дах провалюється, що їхні діти ходять погано вбрані, як це нас стосується? Мені від цього аж зле робиться.

— Це все тому, що в тебе такий досвід. Ти не можеш сприймати цього об’єктивно.

— То ти йдеш чи ні?

— Ні, — відповіла Лінка, сама не розуміючи, чому.

Вона воліла думати, що сказала це не тому, щоб не повертатися з Оскаром на базу.

Учитель польської був у своїй стихії. Стояв за столиком, неначе на якійсь сцені, і говорив так жваво жестикулюючи, що в якусь мить скинув вазочку із квітами.

— Мотив кривди й прощення з’являється ще в Біблії. Пам’ятаєте притчу про блудного сина?

— Усі бабки проциндрив, — буркнув Азор.

— Голосніше, — заохотив полоніст.

— Ну… він усі гроші розтринькав, але батько йому пробачив.

— А як цей мотив можна застосувати в сучасному житті? Будь ласка, Даміане.

— Ну… батьки нам теж пробачають. Наприклад, дали мені гроші на англійську, а я собі за них купив новий велосипедний шолом. І вже не було на англійську. То вони знову дали.

— Мене ця легенда не переконує, — заперечила Сара, дівчина із другого класу.

— Легенда! Ой, не можу! — зареготав Азор.

— Ну, чого ти до слів прискіпуєшся, — захищалася Сара. — Йдеться про те, що легко можна пробачити, коли хтось проциндрить гроші, а от інші речі — ні. Зрештою, гроші не такі вже й важливі.

Лінка подумала, що Сарі, мабуть, ніколи не довелося заробляти жодних грошей, і свої шикарні «Найки» й айфон найновішої моделі вона точно не купила за власні заощадження.

— А що найважче пробачити? — запитав учитель.

— Мабуть, нелояльність, — сказала Мариська.

— Обмовляння.

— А пам’ятаєте «Кордон» Налковської? Це книжка, у якій героїня не може пробачити й обливає чоловіка, що її обманув, соляною кислотою, практично осліпивши його.

— Це покарання за зраду. Бо її пробачити найважче, — докинула Мариська.

— Чому?

— Ну, не знаю, мабуть, тому, що це найбільша нелояльність, яку тільки можна уявити. Я б ніколи не пробачила й анітрохи не дивуюся, що вона його цією кислотою облила.

— А що решта про це думає?

— Я вважаю, що зраду просто не можна забути, — сказала Мариська.

— А чи забути означає те саме, що й пробачити?

Запала мовчанка. Лінка зіщулилася й подумки благала, щоб ця розмова закінчилася. «Чи забути означає те саме, що й пробачити?» — лунало в її голові. Чи здатна вона пробачити, хоча ніколи не зможе забути? Підвела голову й побачила, що Адріан дивиться на неї. Усе в його очах питало, чи зможе Лінка коли-небудь забути про те, що сталося, а якщо не забути, то принаймні пробачити.

Увечері Лінка пішла з Інес на місток. Решта групи вже сиділа там. Усі грали в карти й сміялися. Дівчата помітили ще один місток віддалік, ближче до лісу, і рушили туди, проте Інес невдовзі вирішила приєднатися до більшості. Лінка дивилася, як вона повертається до них і підсідає до Азорової компанії. Лінка була занадто гордою, щоб так зробити, вона не напрошуватиметься. Сіла собі сама й задивилася на озеро. Було спекотно, від комишів приємно повівало прохолодою. А їй було так погано. Частина групи, переважно випускники, сиділи поблизу біля вогнища, дим здіймався високо й стріляв іскрами просто в небо. Не було найменшого вітерцю. Раптом почула за спиною кроки, місток ледь увігнувся. Лінка озирнулася. Адріан.