Йоанна Яґелло - Шоколад із чилі

— Агов, зачекай! — гукнув Оскар. — Ми ж ідемо в той самий бік.

— Так.

— Що сталося? У чому справа? — Оскар озирнувся на Адріана. — Це твій хлопець?

— Колишній хлопець.

— А-а-а, тоді зрозуміло.

Але розмова урвалася, бо Лінка вже штовхнула двері до класу.

Додому поверталася схвильована. Проблеми з Каською, розмова з Адріаном, та ще й цей Оскар, як її гаданий хлопець… Забагато, як на її нерви. Та ще й доведеться прохати в мами грошей на ту «зелену школу». Мати явно не зрадіє. Вона завжди сердилася, коли треба було здати на щось гроші, Лінка вже подумувала, що радо пішла би з дому. Адам наче й повернувся, та в неї складалося враження, що все це якось не клеїться. Бо якщо вітчим повернувся, то мамі мало би стати легше. Тільки Кай здавався щасливим. Ходив до школи, шкрябав карлючки мов курка лапою, але вчителька його невдалі спроби однаково нагороджувала сонечками. Ех, де мої сім років…

Мама сиділа на кухні з лептопом, утупившись в екран відсутнім поглядом.

— Мамо… — почала Лінка. — Чуєш, треба заплатити за «зелену школу».

— Скільки? — запитала мати й сердито глянула на доньку.

— Чотириста.

— Знову?

— Як це знову? Це ж перша поїздка цього року!

— Ти весь час хочеш грошей, а звідки мені їх узяти?

Лінка відчула, як у ній закипає злість. Найгірше в стосунках із мамою було те, що навіть якщо їм і вдавалося поговорити щиро, як це бувало останнім часом, і Лінці починало здаватися, що вони розуміють одна одну, то потім мама знову поводилася так, наче жодної розмови не було! А Лінка вже думала, що все якось налагоджується!

— Найкраще, якби я взагалі нічого не потребувала! — вибухнула вона. — На ліцей заробляю сама, а ти мені навіть на дурні підручники не можеш дати, доводиться все ксерувати! Було б чудово, якби я нічого не їла, а ще ліпше, щоб мене взагалі не було!

— Я їй дам на ту поїздку, — утрутився Адам, який саме зайшов на кухню.

— Немає потреби, щоб ти їй давав. Нехай навчиться, що не все мусить отримувати.

— Почекай, не сердься. Адже в нас є гроші на цю поїздку.

Витягнув з гаманця чотири купюри й простягнув Лінці.

Вона взяла, не знаючи, що з ними робити. Бо ж вона Адамові не донька. Чи повинен він давати їй гроші? Каська — донька своєї матері, але хіба мати щось їй дає? Якось вона в цьому геть заплуталася. Ну, але якщо дають, треба брати, завтра останній день, коли можна здати ці гроші, а їй так хотілося поїхати! За умови, що впорається з математикою, бо якось складно радіти, коли над головою висить Дамоклів меч. Адам був, мов рятівне коло.

— Спасибі, Адаме… Ага, і я хотіла тебе про дещо запитати. Допоможеш мені з математикою?

— Мені знову взяти вихідний? — підморгнув вітчим. — Кепські справи?

— Дуже. Та, мабуть, кількох вечорів буде досить. Я домовилася на завтра з Каською, вона мене підтягне. Але я хотіла, щоб ти мене потім перевірив, на що я здатна.

— Звичайно. Радий, що ти попросила.

Увечері мати прийшла до неї. Лінка чула, як вона тихенько скрадається, знала, що та зараз постукає й розповідатиме, як їй тяжко живеться. А найгірше, що не можна було просто попросити її вийти з кімнати, хоча говорити Лінці зовсім не хотілося. Весь час боялася, що мама знову може захворіти. Після кожного вибуху злості, такого, як нині, дівчину переслідували докори сумління.

— Пробач мені, — сказала мати. — Я не повинна була так на тебе кричати. Мені просто тяжко і…

— А хіба зараз не стало краще, мамо? Адже Адам повернувся, я думала…

— Якось я не можу з усім цим дати лад, доню.

«Якби ж то тільки ти, мамо, — подумала Лінка. — Якби ж то лише ти».

— Ти сердишся, що я взяла ці гроші в Адама?

— Ні.

— Мамо… — Лінці раптом зробилося дуже сумно. І вона більше не замислювалася, що сказати. — Ти навіть не поцікавилася, куди ми їдемо. І коли.

— А куди ви їдете? І коли? Ні, ну звісно, що мене це цікавить, не перебільшуй.

— Я зовсім не перебільшую, та гаразд. Ми виїжджаємо п’ятого червня. Кудись у Тухольські бори. Здається. Ага, завтра я повернуся пізно. Каська пообіцяла допомогти мені з матьохою. Ага, і ще ти повинна прийти до школи. Математичка хоче тебе бачити.

Лінка перевела подих, очікуючи маминої реакції.

— І ви вчитиметеся… у неї? — запитала мати, інформація про школу й математичку якось її не зачепила.

Завагалася перед останнім словом, немовби не знала, як назвати власну дитину, проте Лінка вдала, що не звернула на це уваги.

— Мабуть, що ні, ми певне, десь підемо, мамо, — на цьому Лінка хотіла закінчити, але не могла зупинитися. — Ти ж усвідомлюєш, що тепер ми не можемо сидіти ані тут, ані в неї? Та невдовзі проблема зникне, — у власному голосі Лінка вловила нотку мстивого задоволення, — бо вона виїздить. Переїжджає до Торуня.