Йоанна Яґелло - Шоколад із чилі

Коли сіла до автобуса, її серце гучно калатало. І зовсім не тому, що вона всю дорогу бігла. Лінка знала, що Адріан теж там. Одна справа перестрівати його часом у коридорі ліцею. Тоді можна відвернутися, вдати, наче не бачиш. Зайшовши до автобуса, Лінка помітила, що він сидить іззаду. Сама сіла посередині й усю дорогу відчувала його погляд.

«Зелені школи» в їхньому ліцеї мали велику традицію. Це були не просто екскурсії чи поїздки, а тематичні заняття. Уранці відбувалися уроки малювання й фотографії, по обіді читалися лекції, увечері всі переглядали кінофільми, їхнє обговорення часом тривало до ночі. Директорка, пані Кемпінська, пишалася цими «зеленими школами», бо це була її ідея, вона ж таки щороку вигадувала нову тему поїздки. От і тепер сиділа й усміхалася до себе. Ніхто, крім учителів ще не знав цьогорічної теми. Директорка заплющила очі й прислухалася до розмов учнів за спиною.

— Про що йдеться із цими темами? — запитала Лінка в Інес, яка, на щастя, сіла біля неї.

Лінка трохи побоювалася, що в автобусі їй доведеться сидіти самій. Вона не почувалася в цьому класі комфортно, та якщо під час уроків це ще було терпимо, бо треба було зосередитися на поясненнях учителя, то під час спільної поїздки могло бути справді неприємним. На щастя, Інес також не цілком уписувалася в Азорову компанію. Ну, і ще Оскар, та з ним Лінка воліла не сідати. Їй і так доводилося вислуховувати купу коментарів і кпинів. Мовляв, подружилася із жирним селюком. Вона не збиралася афішувати, що Оскар здається їй класним, але й відвертатися від нього теж не мала наміру. Оскар сів з якимсь хлопцем зі старшого класу, у якого теж не було пари, тож Лінку не мучили докори сумління. Хоча вона й знала, що той охоче сів би з нею.

— Гадки не маю. Здається, є якась провідна тема, і вся поїздка пов’язана з нею. Наприклад, патріотизм чи ще щось таке.

— Та ну! П’ять днів про патріотизм, умерти можна!

— Ну! Або про струм! І електромагнетичні хвилі!

— Про буре вугілля! І мідну руду!

Дівчата почали дуріти. Лінка уявила собі, як вони докладно аналізуватимуть поклади вугілля в кожній країні світу, а найголовнішою подією під час поїздки стануть відвідини шахти.

База, де вони мали розташуватися, була в чудовому місці в лісі, над озером, проте справляла похмуре враження. Здається, ніхто не ремонтував цих будиночків, а їдальня відлякувала облущеною фарбою й пластмасовими стільцями. На столиках хтось розставив маленькі вазочки із запилюженими штучними квітами. Зрештою, зала з телевізором, де вони мали переглядати фільми, слухати лекції й проводити дискусії, теж виглядала не краще.

— Кривда — помста чи прощення? — оголосила директорка Кемпінська, переможно оглядаючи присутніх.

— Ой Боже, знову якась мартирологія, — кинув хлопець з випускного класу, так голосно, що Кемпінська почула.

«Йому вже навіть старатися не треба, — подумала Лінка. — Випускні іспити минули».

— На дошці є докладний план занять. Почнемо зі вступу на тему кривди в літературі. Далі матимемо блок, присвячений воєнним злочинам, по обіді йтиметься про помсту в різних суспільних верствах і один день говоритимемо про зраду й нелояльність. А тема фотографій і картин — суспільна кривда, злидні…

— Ну й фуфло, — буркнув Азор. — І, як завжди, доведеться вдавати, що нам це бозна-як подобається.

Решта класу мовчки його підтримала. Лінка подумала, що це трохи нечесно. Їй самій було цікаво, як усе відбуватиметься. Але вона нічого не сказала. Не хотіла наражатися на нові кпини.

Того дня всі відразу вийшли на пленер. Завдання полягало в пошуках суспільної кривди й несправедливості. Маленьке містечко було сонне, немовби канікули вже почалися. Схоже, що тут панувало високе безробіття. Мабуть, тому Лінці здалося, що вона зустрічає купу людей, які поводяться так, наче нічого не повинні робити. Жінки ліниво колисали візочки, чоловіки вистоювали під горілчаним магазином. Навіть у злиднях на пиво мусило вистачати. Дітлахи в химерному вбранні, не інакше, як із секондів, котрих тут було чи не більше, ніж продуктових крамниць, їздили на скейтах або роликах, чи просто швендяли вулицями без будь-якої мети. «Це явно не діти, яких після уроків батьки возять на додаткові заняття, — подумала Лінка. — Ці нагадують бездомних собак». Хоча вони аж ніяк не скидалися на нещасних. Зрештою, Лінчине дитинство теж було таким! Подвір’я, компанія, свобода. Тепер під їхнім будинком ніхто не гойдається на перекладині для килимів. Діти самопас не ходять. Але це Варшава. А тут, здавалося, час зупинився.