Галина Пагутяк - Гірчичне зерно

Басарабові самому було дивно, чого він так впрошує хлопця йти на гору. Нарешті той згодився. Спочатку йшов несміливо, а коли порівнявся з криничкою, побіг. Навіть не озирнувся. Маленька постать зникла за поворотом. Михайло знав, що є таке місце, звідки не видно тому, хто внизу.

Заболіли очі від сонця. Ні, то не він стояв зараз на самім вершку гори і бачив на обрії місто С.; не йому світ видавався таким маленьким і чудовим, як перлина. Його перлина була затиснута в кулаці. Щось прошурхотіло повз нього, ніби ящірка. Але то був камінь, завбільшки з яблуко, який котився з гори, підстрибуючи на кожній ямці. Михайло засміявся.

Через пару днів до Михайлової хати постукали. Він якраз читав і тому не чув кроків. При світлі гасової лампи важко було розгледіти чоловіка, що відчинив двері. Аж коли той озвався молодим голосом, Басараб відчув, як всередині у нього затерпло і руки враз ослабли.

— Ви мене, Михайле Йосиповичу, не знаєте. Я вчитель історії, Іван Михайлович.

— Так-так, — сказав Басараб. — Прощу сідати. Я вже сам збирався до вас зайти. Правда, не знаю, чи вийшла б у нас розмова. Я чув, що ви тут тимчасово.

— Ще рік відпрацюю, — спокійно пояснив учитель. — Я зніму плащ з вашого дозволу.

— Прошу.

То був молодий високий чоловік, з рідким волоссям, при костюмі, але без краватки, що для такої старомодної людини, як Басараб, означало неофіційний характер зустрічі.

— Я до вас ось в якій справі. Ваші урізькі дідусі й бабусі вдають, що нічого не пам’ятають зі свого минулого. А діти, ясна річ, фантазують. Вірити їм у такому серйозному питанні, як історія, не можна. Я б хотів їх захопити науковою роботою. Ви думаєте, я повірив, що на Ласках закопано скарб? Тутешні люди, якщо й мали колись гроші, то купували на них землю. А опришки, як відомо, у ці краї не заходили. Без сумніву, це одна з могил бронзової доби. Донедавна мені було все ясно. Коли раптом ловить мене в коридорі третьокласник Степан Страшівський і починає лепетати, що вуйко Михайло казав, аби ви, боронь боже, не розкопували могили, бо там закопане горе і воно ще живе. Повірте, у мене волосся дибом стало: живцем поховане горе!

Вчитель замовк і нагадував зараз перелякане цуценя, яке вкусило і чекає, скулене, на удар. Йому було гидко це говорити, але іншої мови він не знав, крім навченої в школі і університеті педагогами-перестрахувальниками. Свій чоловік з Урожа ніколи б не розмовляв так зі старшими за себе.

— Хлопець нічого не нафантазував. Я сам бачив, як люди ховали свою біду.

— І давно це було? — перейшов до іронії молодий історик.

— Я був у гурті людей, котрі йшли за возом, запряженим волами. На возі стояла труна, у яку кожен клав свою біду. Бувало, не вміщалася, коли пошесть чи неврожай. На всяк випадок тримали ще одну труну: для Вижнього Урожа, бо починався цей похід з Нижнього. Хто мав силу, то йшов аж на Ласки, хто не мав, полишав свою біду на громаду…

— А в якому році це було точно? Як історик, я потребую дат…

— Е, — махнув рукою Басараб. — Далась вам та хронологія! Не хочу, щоб ви мене вважали за варіята. Я вже свій вік прожив і пережив. Пощо вам ті дати?

— Пощо? — розгубився історик. — Історія не може існувати без дат. Це й школяреві відомо.

— Так воно так, але як мені трапляється якась книжка з історії, то вся вона начинена, як ковбаса салом, датами, а про те, чим дихали і що шукали люди, ні слова. Хай вже то та книжка буде для професора. А простий чоловік і радий би взнати, що колись діялось, з якого він роду, та не має звідки. Ага, бачить історичний роман… Аж труситься від утіхи, а там таке понабріхуване, що навіть йому, невченому, не по собі стає. Щось воно не те, зате читати легко, дат нема. Тобі ніколи не хотілося втекти зі школи?

— І зараз хочеться! — з викликом сказав учитель.

— То вже добре. Поки ти тут сидів, я зрозумів, що мусиш тікати. Не так зі школи, як від школи.

Вона не безгрішна. Якщо міняти щось у цьому світі, то треба починати від школи. Ти казав дітям, як це сталося, що ми під Польщею опинились? Або чому нас звуть бойками? Або за що люди так любили Довбуша? У підручниках того нема, а якщо є, то один рядок. Та не дивись на мене так, ніби я тебе з’їсти хочу. Цьому ти мав сам вчитись. Але, певно, часу не було?

— Ніхто тепер не має часу, — буркнув хлопець. — Але в мої обов’язки не входить займатися розкопками. Позакласна робота, правда, формальність. Думаєте, я не бачу, що займаюсь дурницями? Якщо я поживу ще тут з кілька років, то геть здичавію. Людина мусить спілкуватися з собі подібними, поки вона молода. Як там на старість, не знаю, але мені здається, що старі люди вміють розмовляти з усіма. Хай я дечого навчу цих дітей, але з чогось мені треба живитися, звідкись черпати силу? Не з самих книжок. Коли я сам, у мене немає стимулу.