Галина Пагутяк: Гірчичне зерно

Вітер на мості зривав капелюха, тому він притримував його обома руками. У долині, під насипом, стало легше. Вітер пхав у спину, і Басараб пішов за вітром по пасовиську з квітами морозу, що цвіли при самій землі, як кожна квітка ранньою весною. Село з-за ріки виглядало на те село, яке він колись покинув: лагідне, затишне, захищене від вітрів садами.

Він міг дивитися на нього вічно, а ще б діждатись, коли зацвітуть черешні. У селі, і на Ласках, і по лісах — всюди черешні.

Михайло звернув до Черхавського лісу, ще напівсонного й тихого. Ліс ріс по обидва боки горба, що звався Обоча, власне, не ліс, а зруб, що вигнався калиною, ліщиною і молодими дубками. Він знав, що не підніметься навіть на Обочу. У лісі ніщо так не любувало ока, як квіти. Басараб пам’ятав ще їхні назви: проліски, золоті ключі, зозульки, конопельки, але плутались вже інші, літературні назви: первоцвіт, медунки, анемони. Золотими ключами відкривав бог весною небо, а коли прилітали зозулі, зацвітали зозульки. У цьому гарному і незмінному для кожної дитини світі гадючник в’язолистий звався божим тілом, пухівак — котячими лапками, жовтий болотяний ірис — когутиками, вовчі ягоди — диким бозом. Хто, крім дітей, міг вигадати ці назви, коли в неділю або у свято вони прибігали до лісу? Їхні матері приходили сюди з веретами, щоб врізати свіжої трави корові, а до ліку вживали трав ближчих: звіробій, чистотіл, рум’янок. Ліс — то таки дитяче царство, і тільки діти мають право називати все живе, коли дорослі дають назви імена речам, зробленим їхніми руками.

Давня мова не мала в собі фальшивих слів, а коли вони з’явились, то остерігались їхньої облудності, як остерігаються й досі. То були чужі слова завойовників, які змусили народ до чужих звичаїв і перекрученої релігії, але не змусили дітей забути їхню дитячу мову. Гори і ліс — найліпший сховок для слів. Доки є ота краса, доти є Уріж і доти з ним можна розмовляти.

Хата й досі лишалася пусткою. Світились у темряві стіни, на вікні висіла випрана фіранка, пилюки не залишилось ніде, але бракувало найнеобхіднішого, щоб хата могла зватись Домом. Притулок. Хотілось сказати «останній», але тепер Михайло не бажав нічого чути про останній притулок. Доля з самого початку готувала йому цей дім, а він, ніби втіклий пес, волочився по світі. У давніші часи він сам просився до чужої хати: йому відчиняли двері або гнали гетЬ. Коли кусник хліба міг врятувати чоловіку життя, Михайло Басараб сам чекав, щоб йому щось дали. А тепер гостять горілкою. Михайло не тримав удома горілки, та й грошей не було. У місті на книжці лежало триста карбованців на похорон, а пенсія йому йде на дім престарілих. Справу можна було б якось залагодити, хоча б через сільраду, але Басараб ніяк не міг зважитись. Чомусь йому здавалося, що колись за ним приїдуть, дадуть укол, щоб він заснув, і відвезуть туди. Старший син їм поможе…

Щур більше не вилазив на стіл. Старів на очах і невдовзі мав лишитися товаришування з господарем цієї хати. Годинами нерухомо сидів коло помийного відра і дивився, як чоловік, надівши окуляри, сліпає над книжкою. У грудях в нього щось скрипіло, ніби позсихалось. Так вони зійшлися всі троє: хата, щур і Басараб, троє старих, яких пильнувала смерть з годинником у руці.

Висохле тіло, ти колись було спрагле.

Не час тебе зруйнував, а досвід.

Я знав колись хлопця. Він помер у двадцять два роки і був старіший за мене, тодішнього й нинішнього.

Я пережив його майже на сто років,

але не став мудріший, бо мене не з’їла хвороба і лікарі мені не казали:

«Помреш улітку; в липні або в серпні, якщо пощастить.

На всяк випадок кинь писати вірші».

Вчорашній гімназист начитався Вольтера,

надихався отруї львівських кав’ярень. Панночки-

каналії носили його серце в сумочках по черзі.

Не мав куди дітись, вдома злидні,

мамина надія, пропив усі гроші,

а наостаток платив кров’ю.

Дивився на себе в люстро і бачив не поета

Олександра Козловського, [1] Олександр Козловський (1867–1898) жив насправді. Посмертно, з допомогою Івана Франка, вийшла у Львові його книжка «Мирти і кипариси». а трупа.

І безсило стискав кулаки, плювався,

кричав: «Ти, потворо!»

Просився: «Хочу вмерти на твоїх колінах,

Маріє. Я жив увесь час між мурів.

Їхня пліснява вбила мої легені.

А вірші пишу тільки тому,

що боюся смерті».

(Неправда. Хто знає, чого я прошу?)

«Я б хотів пливти у козацькім човні,