Галина Пагутяк - Гірчичне зерно

Ті книжки, які він читав, забулися. Жодна з них не ввійшла в його оселю, лише «Кобзар» і деякі книги Григорія Сковороди. Шевченко був хлібом для усіх. Сковорода вчив мужності й стриманості тих, хто квапиться вилити свої страждання в океан вселюдського болю, доводячи, що це непорядно, аморально. Шлях Сковороди був лише його шляхом, і другий такий чоловік ще не з’явився на цьому світі, й хто зна, чи з’явиться, бо люди більше не шукають опори у Вірі, Надії, Любові. Михайло Басараб пам’ятав, яким був світ до Сковороди і після нього. Тому міг жити далі, бо перлина в його руці розчинилася, наче в оцті, у безвір’ї, безлюбов’ї, жорстокості тих, хто найкращі слова перетворював на гній, який був настільки їдкий, що на ньому могли вирости лише перевертні й каліки.

Доки не утворилося коло, він мусить жити у цьому величезному, болісному й немудрому світі. Доки оцет не пропече наскрізь серце й очі, мусить ходити й дивитися.

Між Урожем і Винниками колись було вітряне поле, лише в одному місці на знак якоїсь страшної події росли три груші. Казали, що звідти можна було втрапити на той світ. Тепер груші зрубали і така мандрівка стала неможливою.

На колишньому полі стояли потворні кам’яниці з «голубниками» і палями, на які мали почепити балкони. Кам’яниці будувалися так близько одна від одної, що можна було перекинути дошку й ходити до сусіда через вікно. Коло будинків сиротами росли маленькі деревця, які ніколи не стануть садом, бо тінь городам не потрібна. Чув Михайло, що урожани годують худобу і продають, а взимку мерзнуть, як пси, у величезних покоях. Поки люди помудріють і вернуться до маленьких теплих хат, село вже так спаскудиться, що не допоможуть ні річка, ні гори, ні довколишні ліси. Стоятимуть в ряд однакові потвори: безликі, незатишні, негостинні. У такий дім не зайдеш попросити навіть води, бо хто зна, чи під сходами не чатує злий псисько. Може, в Урожі люди ще не встигли зіпсуватись, але й не забагатіли на культуру. Це не буде довго тривати. Хтось когось з’їсть: захланність — дух чи дух — захланність.

Михайло згадав, як ще давніше старший син з невісткою вмовляли його переїхати до них доживати віку, і вкотре відчув, як до горла підкочується важкий клубок розпачу.

— Ти міг би тут жити, тату…

Подивись, які прегарні шовкові блакитні штори,

блакитна люстра

і блакитне покривало серед блакитних стін.

— Що означає блакить?

Чистоту неба, погляд пролісків і дитячих очей,

чистоту дівчини, яка сидить у блакитній сукні поруч Єдинорога,

що охороняє її, чи вона його охороняє.

— Неприступна твердиня із важкої білої цегли ховає в собі кімнату, де, мабуть, сняться блакитні сни,

хоронить в собі Блакитних танцівниць Дега в рамці ручної роботи.

— Скільки коштує, діти мої,

ваша блакитна кімната,

у яку ви хочете мене пустити на ніч?

Мене, старого батька, в погано випраних шкарпетках, у дешевій сорочці й витертому светрі.

— У нас ще є рожева кімната, тату, рожева. З шторами рожевими і рожевими стінами.

— Хіба ж я дитина, щоб тішитись рожевими снами?

Ви — діти мої, де ж мої онуки?

Ми могли б разом дивитись рожевий захід сонця з рожевої кімнати,

якби сусід не заступив мурами небо.

— Ох, тату, вчора ми їздили в поле,

рвали кукурудзу зі своїми знайомими з «Радіотоварів».

Їх тільки цим і здивуєш: на колгоспному полі набрати огірків,

кукурудзи, соняшників. Вони тішаться, як діти,

з того, що це дармове. А штраф — то пусте.

То ми все своєю кривавицею наживали,

а тим щасливцям липнуть до рук гроші.

Ми теж колись були такі, як і ви, тату.

Жили собі на мізерну і чесну зарплату…

…Вікно у його хаті було відчинене навстіж. Сусідка добілювала стіни.

— Собі нині білила кухню, бо йдуть свята, то заодно й вам. Онуку пришлю, най підлогу вимиє. Тепер мушу корову доїти.

Михайло розгубився і, коли сусідка переступила поріг, вхопив її руку, поцілував. Ганя почервоніла, але швидко спам’яталась і лукаво посміхнулася:

— Я аж на двадцять літ помолодшала, як ви мені, пане Михайле, руку поцілували!

За тиждень Басараб навів лад у хаті, скопав городець і думав тепер, чим його засадити. Певно, картоплею, цибулею, кропом, чий запах він так любив, буряком, морквою. Ще квіти, щоб зацвіли найраніше. Сам він не родився ні квіткарем, ні городником. Любив дивитися, як росте й цвіте, проте жодна таємниця землі не була ним розкрита. Але ж урізькі люди вважали його за свого! Правда, на старшого сина ніхто б не сказав, що він тутешній. А на молодшого?..