Галина Пагутяк - Гірчичне зерно

Грицько спав аж до ранку. Старий постелив собі на канапі й сяк-так перебув цю ніч, раз у раз прокидаючись. Було дивно чути в хаті чийсь віддих. Іноді Гриць стогнав, але не від того, що йому боліло, а так, як стогне перемучений дорогою чоловік.

Під лавкою темнів рюкзак. Басараб був певний, що то увесь Грицьків маєток: трохи білизни, сорочок, светр, штани… У нього самого було небагато речей, коли він тут з’явився. А тепер і чайник, і каструлі, і ліхтарик. У колишній міській квартирі лишилося повно речей, але жодна з них не була йому потрібна в тому домі. Та й зараз не потрібна. Син з невісткою забрали їх собі, а квартиру він здав державі. Він би переписав її на Грицька, але це виявилося неможливим. Син і невістка гризли йому душу, аби пустив квартирантів або ж їх прописав. Вони би вже знали, що робити з квартирою. Сам Басараб не збирався туди вертатись. Грицько щось двадцять літ бурлакував, потім сидів у колонії і як мав кудись вертатись, то хіба до Урожа. Він лише так каже, що піде… Звісно, піде. Але вернеться. Може, захоче поставити собі нову хату.

Басараб встав, коли вже добре розвиднілося надворі. Тихенько розпалив піч, начистив бульби і поставив варитися. Грицько був худий, як гак. Видно, гризота його з’їла. Вбити чоловіка машиною — того вистачить на все життя. На найситніших харчах не від’їсишся. Навіть тяжка праця не вилічить, бо чоловік створений не задля роботи, а робота задля нього.

До людей, які роблять щось одне, приходить чужий. І його не хочуть прийняти до себе. Грицько повторить батькову долю, якщо знайде притулок тут, де коріння роду Басарабів. Але пам’ятатиме він уже менше, пам’ятатиме тільки себе. Його батьківщина — це він сам. Батьківщина старшого сина — його майно. Це їхня опора, яку так легко вибити з-під ніг. Неможливо вибити з-під чоловіка лише землю.

Може, воно й ліпше. Лишившись без нічого, людина зникає і обриває зв’язок зі світом. Вона вже не мучиться. Тільки мало хто вибирає цей шлях по своїй волі. Треба народитись здоровим, щоби залишатись самим собою до кінця, уникнути всіх сітей. Щойно народжене дитя — це теж перлина, яка має діяти згідно своєї первісної чистоти, а не згідно того, що закладене в неї прикрим досвідом батька і матері.

— Колись я дуже хотів, щоб ти був схожий на мене. А тепер бачу, що тоді ми були би з тобою зовсім чужі. Я мав би тебе лише навчити найпростішої речі — розважливості. Того було б доста…

— Якраз цього вам не вдалося, тату. І слава богу. Я роблю те, що мені хочеться, і ні за чим не жалію.

— Ти робиш навпаки…

— Це — мій стиль. Я щасливий, коли мені вдається змусити долю звернути вбік. Даруйте, тату, чоловік в тюрмі знає хіба книжну мову і на волі говорить лише нею. Бо між зеками самі мати… Але суть ви зрозуміли? Оце й тримає мене на світі, за що й вип’ємо.

— Не бійтеся, тату, — перейняв Грицько батьків погляд. — Я майже не п’ю. З усіх людей тільки з вами можу отак спокійно говорити і відчувати при цьому велику любов і повагу. Мені завжди було жаль старих людей. У них і гривеник на пиво попросиш, і розкажеш найпаскудніше — і вони тебе зрозуміють. Я, певно, таким не буду. Під кінець життя збиратиму пляшки чи здохну, десь у поїзді або в електричці. Раніше я цього боявся, а тепер байдуже. Як ви помрете, я стану ще байдужішим. Я вам тому й не писав, щоб не шарпали добрі люди з певних кіл за мої гріхи. Приїхав сюди по своїй волі й не буду від вас відкуплюватись грішми. Зеник вам нічого не тикає?

— У мене ж пенсія. Жив у місті доти, доки мав силу. Ти ж знаєш нашу квартиру, скільки там усього треба доглянути, прибрати. А тут я ожив: город, як бачиш, засадив, повітря здорове… І смерті не чую коло себе.

— Ви добре виглядаєте, тату. У вас душа здорова, а на моїй уже живого місця не лишилось. Я б тут жив, якби знав, що вилікуюсь. Пожертвував би й своїм «стилем». Зрештою, це теж було б у моїм стилі. Поворот — і вже позаду нічого нема, щезло з очей. Безліч поворотів, ніби безліч оновлень. Втрати, чим їх більше, тим легші.

— Людина не залізна, — зауважив Басараб. — І кожна втрата їй дорого коштує. Невже ти думаєш, що я весь час був спокійний? Навіть якби хотів, мені б це не вдалося. Голод, війни, еміграція, втечі… Все міняється з часом. Не змінюється лише те, з чим ти народився, бо воно дається не долею, а природою чи богом. Я вночі думав над тим. Треба раз у раз спинятись і прислухатись до природи. Там — сама правда. Дуже мало людей народжується підлими. Це у них в крові. Може, їхні предки мчали на конях, грабуючи і винищуючи все на своєму шляху, бо вважали, що коли не вони, то їх… Я й сам сумніваюся, чи вдалося б навернути отих людей до добра.