Проте все це тепер не мало ніякої ваги. Карти таро, розкладені перед нею, почали показувати їй фантастичні сцени: чоловіки лише в пов’язках на стегнах, із засмаглими на сонці тілами й намащені олією. Декотрі були в масках, схожих на величезні риб’ячі голови. Хмари дуже швидко бігли в небі, й здавалося, що все перебуває в набагато швидшому русі, аніж за нормальних обставин, і сцена незабаром змінилася на майдан, оточений монументальними будівлями, де кілька дідів відкривали якісь таємниці кільком хлопчикам. В очах дідів був вираз розпачу й поспіху, так ніби якесь дуже стародавнє знання перебувало під загрозою безповоротної втрати.
«Додай сім до восьми, і ти матимеш мій номер. Я демон, я підписав книгу», — сказав хлопець у середньовічному одязі, коли сцена змінилася на видовище якогось свята.
Декотрі з чоловіків та жінок весело сміялися і здавалися п’яними. Потім Бріда побачила перед собою храми, що стояли на скелях над морем, а небо стало затягуватися чорними хмарами, з яких вилітали осяйні смуги блискавок.
Перед нею виникли двері. Важкі двері, схожі на браму стародавнього замку. Двері наближалися до неї, і вона відчула, що скоро зможе відчинити їх.
«Повернися звідси», — промовив голос.
— Повернися, повернися, — сказав голос у телефонній слухавці.
Голос Вікки. Бріда була роздратована, адже вона відірвала її від дивовижного і фантастичного видіння, щоб повернути до розмови про консьєржів та слюсарів-водопровідників.
— Зачекайте хвилину, — відповіла вона й доклала всіх зусиль, щоб повернути ті двері, але видіння розвіялося, зникло з її уяви.
— Я знаю, що з тобою було, — сказала Вікка.
Бріда була майже у стані шоку, приголомшена від подиву. Вона не розуміла, що з нею відбувається.
— Я знаю, що ти бачила, — повторила Вікка у відповідь на мовчанку Бріди. — Не бійся, я більше не розповідатиму тобі про слюсаря-водопровідника. Він уже приходив на минулому тижні й усе полагодив.
Перед тим як покласти слухавку, вона сказала, що чекає її на домовлену годину.
Бріда поклала слухавку, не попрощавшись. Вона ще довго стояла, втупивши погляд у стіну своєї кухні, а тоді її опанували конвульсивні ридання, що принесли полегкість.
— Т о був трюк, — сказала Вікка, звертаючись до наляканої Бріди, коли обидві занурилися у глибокі італійські крісла. — Я розумію твої почуття. Іноді ми виходимо на якусь дорогу лише тому, що не віримо в неї. У такому разі все просто: від нас вимагається лише довести, що це не наша дорога. Та коли події починають відбуватися й дорога відкривається перед нами, ми боїмося йти вперед.
Вікка сказала, що не розуміє, чому багато людей воліють протягом усього свого життя руйнувати дороги, якими їм не хочеться йти, замість обрати серед них ту єдину, що приведе їх до якогось місця.
— Не можу повірити, що то був трюк, — сказала Бріда.
Вона втратила всі рештки своєї впевненості в собі, а її повага до цієї жінки дуже зросла.
— Видіння не було трюком. Трюком була наша розмова по телефону.
Протягом тисяч років людина розмовляла тільки з тими, кого могла бачити. І раптом за якісь сто років поняття «бачити» й «розмовляти» були відокремлені. Ми вважаємо, що звикли до цього, і не помічаємо, який величезний вплив на наші рефлекси справила ця подія. Наше тіло досі не призвичаїлося до таких перемін. Практичним результатом став той факт, що коли ми розмовляємо по телефону, ми входимо у стан, дуже подібний до певних магічних трансів. Наш розум переходить на іншу частоту, стає чутливішим до невидимого світу. Я знаю чаклунок, які завжди тримають біля телефону папір та олівець; розмовляючи з кимось, вони бездумно щось черкають на папері. Коли вони кладуть слухавку, то ті знаки, які вони нашкрябали, є, як правило, символами Традиції Місяця.
— Але чому карти таро відкрилися мені?
— Це велика проблема для кожного, хто хоче опанувати магію, — відповіла Вікка. — Коли ми виходимо на цю дорогу, то завжди маємо більш або менш виразне уявлення про те, що ми хочемо на ній знайти. Жінки переважно шукають на ній свою Іншу Частину, чоловіки — Могутність. Ані ті, ані ті не хочуть навчатися: вони хочуть лише здобути те, що поставили собі на меті здобути.
Але дорога магії — як і дорога життя взагалі — це завжди дорога до Таємниці. Чогось навчитися означає увійти в контакт зі світом, про який ми не маємо найменшого уявлення. Треба бути смиренним, щоб чогось навчитися.
— І пірнути в Темну Ніч, — сказала Бріда.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу