Сергій Бут - Листи з того світу

Я став легкий, мов пір’їна, і піднісся вгору, де в синьому небі чорніли двері.

Довкола нікого й нічого не було: ні янголів, ні демонів, ні сонця, ні місяця, не було вітру й морозу — тільки тиша та спокій. Я облетів двері. За ними сяяла така ж синь, як і попереду. Із цікавості я штовхнув їх. Раптовий порив вітру, що вихопився із дверей, зачесав волосся та надув парашутом мою куртку. Ударила сліпучо-біла блискавка. Я дашком приклав руку до чола і подивився вперед.

Перше, що вразило, — контраст між цією місцевістю і попереднім ландшафтом. Виросли бетонні стіни, з’явився сильний протяг, що шугав кам’яними проходами, зникло синє небо. Одним із тих коридорів, спрямованим просто на мене, хтось квапливо йшов. Я впізнав цю ходу, ще до того, як побачив обличчя, — поспішав тато. Я зробив крок йому назустріч, але він метнувся до мене з такою спритністю, що я зупинився. Наступної миті він уже стояв переді мною. Кинувши колючий погляд, батько виштовхав мене за поріг і зачинив двері. Я замолотив кулаками, закричав, урешті-решт підважив двері плечем, але на них уже висів ланцюжок. Люфт був, однак для проникнення бракувало кількох сантиметрів. Я вкотре замахнувся, але хтось упіймав мене за руку.

— Багрію, Багрію, прокинься!..

Чиїсь слова вихопили мене зі сну, і, розплющивши очі, я угледів Апостолів, які стояли обабіч ліжка, тримаючи мене за зап’ястки.

— Заспокойся! Заспокойся! — повторював Петро, стоячи наді мною. — Тобі, певно, щось страшне снилося.

— Батько, — відповів я, сідаючи.

Кімнату наповнювала ніч: було темно й тихо.

— Я знаю, у кого дізнатися правду, — стривожено мовив я.

Хлопці перезирнулися, вони були не в захваті від моїх слів. Але вночі мозок беззахисний перед страхами й уявою, склавши зброю, він приймає хибні рішення. Тож Апостоли пристали на мою пропозицію. Удень я заходився втілювати її в життя.

Альберт не знаходив собі місця, снуючи з кутка в куток квартирою, де відбувався спіритичний сеанс. Я просив його вже понад півгодини, але він не піддавався на жодні вмовляння.

— Андрію, схаменіться, поки не пізно! То була всьо вистава!

Такої впертості я не очікував. Вірний соратник Ельзи Олександрівни по-іскаріотськи зрікався свого минулого, виставляючи мене дурнем перед друзями.

— Я не можу! Зрозумійте!

Зненацька Альберт ухопив мене за руки.

— Ельзи не повернеш, а ви ще можете врятуватися.

— Ви про що?

— Мене збив не Шиба. Як ви, мабуть, подумали.

— А хто? — спитав я, шокований новиною.

— Не знаю, але точно не привид.

Суперечка досягнула апогею, та дискутувати з невігласом я не збирався. Апостоли, стоячи під стіною, споглядали цю комедію зі співчуттям і зневірою. Я ще раз глянув на чоловіка. Звісно, йому б пасувало розповісти, яким чином Ельза Олександрівна розгадала мій ребус, але в цьому вже не було потреби: не хотілося мати справу зі зрадником.

Хлопці, які були налаштовані на участь у спіритичному сеансі, поверталися дещо розчарованими. Мабуть, їм кортіло довести абсурдність моєї ідеї, але вони проявили самовладання, тримаючи язики за зубами. Та й що було доводити, коли Альберт своєю тирадою зняв усі питання. Я почувався пригнічено. Коло однодумців невпинно звужувалося, довіра танула, і соломинка, за яку я ще зранку мріяв ухопитися, зникла сама собою. Проте я вперто кружляв лабіринтами львівських вуличок, прагнучи реалізувати запасний план.

— Куди ти нас ведеш? — нарешті озвався Петро.

— До серйозної людини.

— Іще один маг? — підхопив естафету Павло.

Не хотілося розводити дискусії, не маючи жодного козиря на руках, але опудало ворони, що досі чипіло на балконі, розкрило хлопцям карти. Вони подалися за мною. Кілька хвилин ми чекали, перш ніж двері відчинили.

— Доброго дня. Вибачте, що турбую, але я колись був у вас. Пам’ятаєте?

Як і минулого разу, сивіла урвала мене.

— Пам’ятаю, тоді ви сумнівалися в моїх очах, а зараз сумніваєтеся в моїй пам’яті. Що вам треба?

Сформулювати прохання виявилося непросто.

— Не знаю, чи ви чули, але Ельза Олександрівна померла…

Вона й оком не змигнула, тож я продовжив:

— Не думайте, що я жартую, але мені конче треба щось її спитати.

Я глянув на жінку, аби простежити реакцію на власні слова, але її вираз обличчя не змінився.

— І для цього ви привели з собою друзів? — дорікнула ворожка.

— Ні-ні…

Я став на стежку виправдань, але тут утрутився Павло:

— Вибачте нас, будь ласка, але нашому колезі загрожує якась невідома сила, тому ми повсюди його супроводжуємо.