Сергій Бут - Листи з того світу

— Ти що здурів? Який підвал? Ти весь гориш!

— У цьому прикиді ти схожий на Нерона — зараз сам спалахнеш, мов вічний Рим! — підіграв йому Павло.

Я глянув у дзеркало і подумки погодився з друзями: закутаний у простирадло, з босими ногами, зі скуйовдженим волоссям і палаючими від температури очима, я справді був подібний на божевільного римського імператора. І, зважаючи на гарячку, запросто міг повторити його долю з тією різницею, що згорів би сам, а не спалив ціле місто. Тільки мені до себе було байдуже.

Проте я вирішив не протестувати, щоб не розохотити хлопців, і якнайшвидше вичистити кімнату. Друзям знадобилося добрих дві години, щоб перенести всі речі в підвал. Останнім вони забрали патефон, що довгий час зберігався у їхньому гуртожитку. Я зміряв кімнату кроками. Вона стала значно просторішою і навіть затишнішою, ніж була досі. Тим часом у коридорі знову почулися кроки моїх друзів. Я визирнув, щоб зустріти їх усмішкою, але не вийшло. Вони щось тягнули до хати, очевидно з підвалу.

— Що це? — ніби не своїм голосом спитав я, дивлячись на пошарпаний портфель, що ніколи не належав до моєї колекції.

— Ось, знайшли під дошками, думали тебе зацікавить, — відповів Павло.

— Ви що збожеволіли?! — ледве стримуючи гнів, вигукнув я. — Ви щойно власноруч винесли весь непотріб у погріб, а тепер новий зносите?!

Слово «непотріб», певно, зачепило Апостолів.

— Ти ж наче колекціонуєш… — несміло промовив Петро.

— Я вже нічого не колекціоную! Якраз, навпаки, бажаю якомога швидше позбутися всього мотлоху!

— Мотлоху? — здивовано перепитав Павло. — Багрію, та що з тобою?!

Я схопився за голову, наче вона ось-ось мала розлетітися на друзки, і почав ходити з кутка в куток.

— Хлопці, я пропав! Усе, що я колись збирав у різних районах області, обернулося проти мене.

Здетоновані емоції спричинили хвилю нерозуміння, що добре читалося на обличчях друзів. Але мене вже годі було спинити. Я говорив різко, переконливо, жестикулюючи руками і навіть вигукуючи час від часу. Я говорив так, щоб мені повірили.

— Чуваче, то не жарти! Може, перекочуєш до нас?

— Я не знаю, — відповів я чесно, бо справді не знав, що робити. — Я не певен, що втечею зараджу цій проблемі.

Цієї миті погляд зупинився на шкіряному портфелі, принесеному хлопцями.

— Що там?

Обидва лишень стенули плечима, і я взявся за їхню знахідку. Першим кинувся в очі старий плівковий фотоапарат «Зоркий», поряд лежав запліснявілий носовичок, простий олівець і якийсь документ у дерматиновій обгортці, що здеформувалася від вологості та часу. То було посвідчення тренера ДЮСШ. Абревіатура, завдяки титульному шрифту, прочиталася легко, а от решту слів розгледіти не вдалося — чорнило, що розтеклося від надмірної вологи, спотворило їх. Однак одне слово збереглося. То було прізвище. Прізвище — Ісаєв.

— Чорт! — вигукнув я і жбурнув документ назад у портфель.

Хлопці кинулися до мене.

— Що там? Що? — наввипередки допитувалися вони.

— Тренерське посвідчення Ісаєва — чоловіка, який викрав Ельзу Олександрівну, коли вона була ще мала. Його привид переслідував її… і вбив.

Слова прицвяхували Апостолів до підлоги, і жоден із них не ступив ані кроку, доки я не розворушив їх.

— Це поганий знак, — резюмував Павло.

— Дай-но сюди, я викину, — наважився Петро, але я зупинив його.

— Чекай! Не можна так — духи нагніваються.

— А що робити? — перепитав Павло.

— Я знаю.

Удаватися до пояснень було ніколи, тож я відпустив хлопців і задумав позбутися несподіваної знахідки.

Холод нагадав, що я досі — заручник хвороби. Попри це, рука міцно стискала портфель, а ноги твердо ступали засніженим бруком. Жодного сумніву в тому, що я робив правильно, не було. Викинути цю річ — зневажити духа, тримати в себе — страшно, тож найкращим варіантом вирішення дилеми видавалася ятка Яші. Як портфель опинився в підвалі, залишалося таємницею. Хоча, яке це мало значення? Зовсім скоро він перекочує до нового власника, а потім його вміст розійдеться між колекціонерами.

«Вернісаж» пустував: мороз і пізня година не сприяли жвавій торгівлі. Рундук Яші був закритий. Довелося змерзлими пальцями шукати в телефоні номер крамаря і, що найгірше, готуватися до поїздки в гості. Інтуїція не підвела: гендляр грівся вдома і, зачувши, що я дещо для нього маю, запросив до себе на Мулярську.

Дружина Яші, яку він люб’язно називав Рузею, приготувала нам чаю. Коли ми залишилися удвох, торговець заговорив: