Сергій Бут - Листи з того світу

Свою тираду дівчина адресувала хлопцям, мені ж запропонувала звернутися до здорового глузду.

— Андрію, ти тямущий хлопець, не заглядай у безодню!

Довелося пояснити Оксані свою позицію.

— Півроку тому я знайшов лист, у якому описувалася драматична історія маленької дівчинки. Якимось дивом, через півстоліття, я опинився у квартирі героїні того листа. Невідомо, за яких причин ця жінка загинула, залишивши мені у спадок своє помешкання. Чи маю я право давати звідси драпака?

Слова жодним чином не зворушили дівчину, тож я використав останню спробу.

— Зрозумійте, якщо ниточка тягнеться на той світ, я від цього не втечу.

На знак протесту Оксана підхопила пальто та видала насамкінець:

— Сміливо, але глупо!

Вона чкурнула за двері, навіть не попрощавшись. Розгніваний її поведінкою, я не кинувся навздогін, а лише нервово клацнув замком. Вертаючись на кухню, подумки я назвав її «божевільною», хоча згодом виявилося, що її рекомендація була найдоцільнішою — я мусив забиратися із квартири!

Зсередини лабораторія зовсім не виглядала на спеціалізоване приміщення для проведення наукових дослідів. Ні мікроскопів, ні людей у білих халатах, навіть мензурок із пробірками не було. Натомість мене зустріла помічниця медіума на ім’я Комета.

Зап’ястки жінки прикрашала така кількість браслетів, що я не міг утямити, як їй удається тримати руки на рівні живота. А пірсинг у носі та пофарбовані пасма волосся уподібнювали її піддослідному кролику цієї лабораторії. Вислухавши суть проблеми, Комета порадила виміряти аномальний фон в оселі. Вона занотувала адресу та запевнила, що Вільгельм — медіум лабораторії паранормальних явищ — буде в мене найближчим часом. Я кивнув на знак згоди та вийшов на вулицю, де чекали Апостоли. Вони були моєю групою підтримки.

— Ну що? — спитав Петрик.

— Обіцяли завітати днями з відповідною апаратурою.

— Спеціаліст, є спеціаліст! — мовив Павло і, розвернувшись, повів нас засніженим тротуаром до університету.

Я проігнорував пропозицію друзів ночувати в гуртожитку і всі ночі проводив удома, дотримуючись раніше встановленого графіка чергування. Тепер жити за ним стало ще простіше, оскільки статус безробітного звільнив мене з денного часового рабства. Вервечка припущень стосовно чортовиння, що останнім часом коїлося довкола мене, породжувала єдиний висновок: тут задіяні вищі сили. І найвагомішим аргументом був передсмертний напис, залишений хазяйкою на руці. Напад, що трапився з нею під час спіритичного сеансу, лише додавав балів цій версії. За таких умов існування міфічного привиду, що непокоїв Ельзу Олександрівну, уже не виглядало чимось надзвичайним. «А кроки? Звуки? Записка? Фарба? Ці факти не мали жодного пояснення. Отже, потойбіччя існує! Попри фізичну смерть тіла, дух возноситься в інший світ і повертається лише тоді, коли його спокій тривожить хтось із живих!»

Раптом усе стало на свої місця.

Усвідомлення того, що відбувається, прийшло блискавично, чітко і, найголовніше, — усталено. Ельза Олександрівна, переживаючи дитячу образу, спричинену першим чоловіком матері, намагалася помститися його душі через спіритичний сеанс, але щось пішло не так, і все обернулося проти неї. Зненацька в цю історію потрапив я, знайшовши на цвинтарі лист, а згодом і саму Ельзу. От колесо нас і закрутило.

У це слабо вірилося, але все сходилося, сумнівів бути не могло. Для підкріплення цієї версії я вирішив відвідати Альберта й попитати його думку.

Із часу смерті Ельзи Олександрівни я бачив його вдруге. За цей період він значно постарів. Кремезні плечі, що колись робили його схожим на могутню скелю, тепер своїм тягарем згинали його до землі, так, що здалеку він здавався горбатим. Довжелезні руки, які він тримав у кишенях кашемірового пальта, ніби були зайвими і нерідними. Та найбільше змінилися очі. У них згасло бажання жити й боротися, прагнення до елементарної радості, що дає звичайне спілкування. Від січневого вітру очі ще й сльозоточили.

Я не поспішав говорити, а спершу вислухав чоловікові нарікання. Зі смертю Ельзи Олександрівни біда прийшла не сама — дружина Альберта перебувала за крок до Царства Небесного. Коли він завершив, я спитав те, що мене цікавило найдужче:

— Альберте, хочу знати, чи не викликала Ельза Олександрівна на ваших сеансах дух першого чоловіка своєї матері?

Вираз обличчя, з яким чоловік сприйняв запитання, свідчив, що він зрозумів його зміст, але відповідь виявилася невтішною.