Сергій Бут - Листи з того світу

Знесилений роботою та безсонними ночами, я поспішав додому. У годину пік це давалося непросто. Безкінечні затори гальмували рух автобуса, і щоб не заснути в транспорті, я вийшов біля «оперного» і продовжив рух проспектом Свободи, опираючись сильним поривам вітру. За таких погодних умов хотілося якнайшвидше дістатися дому, та й утома підганяла вперед. Пронизливий протяг в арці відчувався найбільш гостро. Я щільніше загорнув шию шаликом, попри те, що до дверей залишалися лічені метри.

На чужинця в під’їзді вказували мокрі сліди, залишені черевиками на дерев’яних сходах.

О цій порі мої сусіди-пенсіонери зазвичай сиділи перед телевізорами, та й мешканців із таким великим розміром ніг у нас не було. Я напружився. Сліди вели вгору.

Я піднімався, м’яко ступаючи східцями й міцно стиснувши кулаки. Надія, що на другому поверсі сліди завернуть до котроїсь із квартир, розтанула так само, як сніг на сходах із чужого взуття. Разом із тим тривога, мов ртуть у термометрі, перескочила граничну позначку, а коли на горі тупнула нога, і зовсім — зашкалила до краю. Я вхопився за балюстраду та побіг назустріч небезпеці — годі боятися!

Боятися справді було нічого. Порожнеча третього поверху погнала мене вгору, але звідти вже спускався капітан. Я глянув на його величезні черевики, з яких іще стікали цівки талого снігу, й цілком слушно запитав:

— Ви?

— Ага. Ходив за однією заявою, тут недалечко, дай, думаю, зайду, бо ти пропав кудись. Усе добре? Вигляд у тебе не дуже, — чесно сказав слідчий.

Тривога доброзичливо поступилася місцем утомі. З останніх сил я заговорив:

— Декілька днів тому тут хтось ходив уночі.

— Де? — перепитав чоловік.

Я тицьнув пальцем угору. Простеживши за жестом, капітан підвів очі.

— Я щойно звідти. Нікого.

— Я знаю. Але я чув кроки, — зашепотів я, інтуїтивно захищаючись від невідомої сили. — А перед тим були дивні звуки, ніби хтось карамель розсипав підлогою.

У погляді, що ним блиснув слідчий, легко читалася зневага, але відповідь виявилася тактовною:

— Я б радий тобі допомогти, але не маю права заходити в чуже помешкання.

— Тоді нам нема про що говорити. Словами мені не зарадиш, — відступився я.

Правоохоронець розминувся зі мною і, ніби вибачаючись, промовив:

— Не ображайся. Буде щось суттєве — телефонуй.

Капітан забрався, а я подумав, що із «суттєвого» дещо маю, але з тим не в міліцію, а до психіатра треба йти. Шальки терезів цієї історії давно схилилися в бік невідомого й того, чому немає логічного пояснення чи наукового обґрунтування. Але філософськими поняттями правоохоронця не переконаєш. Нічого, капітане, ще буде нагода все довести, а зараз спати.

Сил вистачило, аби дочалапати до дивана, на нього я впав уже знесилений. Жодні звуки, кроки чи явища не могли стати на заваді моєму сну. Він узявся негайно.

Знайома композиція, що слугувала дзвоником будильника, давно відточила мій слух до миттєвої реакції. І хоча повіки здавалися вилитими з чавуну, їх удалося розтулити. За вікном чорніла ніч. Це мене розчарувало, мабуть, неправильно встановив час, тож я перевернувся на інший бік, сподіваючись іще поспати. Удруге мене будив сам телефон. Я намацав його, не відриваючись від подушки.

— А-л-л-о, — розтягуючи звуки, промовив я.

У трубці затарахкотів Оксанин голос. Слова кулеметною чергою вилітали з динаміка, розносячи на друзки мій мозок.

— Ти де пропав? Марина ричить, що премію зніме! Підняла всіх на ноги, сама на себе не схожа… Людей купа, субота все-таки!

Я урвав істерику дівчини, глипнувши у вікно, за яким стояла глуха стіна темряви.

— Ти збожеволіла? Що ти верзеш? Ніч на дворі!

Дві секунди знадобилось Оксані, аби знайти потрібні слова, що зірвали мене на ноги.

— Андрію подивися на годинник!

Погляд втупився у яскравий дисплей мобільного, на якому чітко виднілися цифри «09:18». Мене підкинуло з дивана, мов спортсмена, який приземлився в центр батута. За чорним вікном лунали звуки — звуки життя: гомоніли люди, клаксонили маршрутки, човгали трамваї, неподалік гудів перфоратор. Натомість кімната нагадувала склеп, усе покоїлося в мороці. Деякі меблі пітьма проковтнула повністю, деякі — лише наполовину. Із місця, де я стояв, завдяки білизні виднілася постіль, усе решта було сповите темрявою.

Під дверима кімнати блиснула смужка світла, і я, мов тонучий, подався за цією соломинкою. Штовхнувши двері, я вибіг у коридор і помчав на кухню, звідки проникало світло.