Сергій Бут - Листи з того світу

— Хто там?!

— Пане господарю, пустіть колядувати! — пролунав дитячий голос із того боку.

У ногах знову з’явилася впевненість. Я ввімкнув світло і впустив до хати колядників.

Два хлопчиськи, років дванадцяти, проспівали «Нову радість» і завмерли в очікуванні платні.

— Зачекайте, — заспокоїв я їх і пішов за грошима.

Дорогою назад у мене виникла непогана ідея, і я спитав:

— Хлопці, а ви нагорі вже були?

Товариші захитали головами в різні боки.

— Ану ходімо! — підбадьорив їх я. — Наді мною багатий дядько живе, правда глухуватий. Якщо достукаєтеся — заробите багато грошей!

Я вивів хлопців на четвертий поверх і вказав на восьму квартиру. Бахурі замолотили кулачками так, що й дід баби Наталки почув би. Зо п’ять хвилин вони не припиняли гупати, але жодного результату це не забезпечило — ніхто не відчинив. Проте в коридор вийшла сусідка і запросила хлопчаків до себе. Ощасливлені майбутнім заробітком, вони подалися до баби Наталки.

Відстань між дійсністю та містикою скорочувалася, а я стояв посередині. Ніяк не вдавалося пристати на той чи той бік, щоб збагнути, за якими правилами грати. Ця невизначеність дратувала. Я був би радий вступити до бою з будь-яким маніпулятором, аби тільки він мав людську подобу, але не рахуватися із силами темряви також не міг.

Підвалини твердої віри в те, що потойбічність — не більше, ніж вигадка, розхитані вчинком Ельзи Олександрівни, продовжували руйнувати нещодавні події. Клятий лист із БТІ, а фактично — анонімка, пригнічував, не даючи спокою. Періодичні сигнали з горішньої квартири починали дратувати. Я помітив, що останнім часом почав спати уривками, постійно тримаючи слух насторожі.

Невже Ельза Олександрівна мала підстави вірити в існування привиду?

Підсвідомо я вже знав відповідь.

Але ще не готовий був її озвучити.

Свята завершилися, життя знову стало на буденні рейки. Відновився робочий графік, за ним — навчання, здибанки, пошуки й інше. Потихеньку все повернулось у звичне русло. Усе, крім квартири номер вісім. За весь цей час звідти не вислизнув жоден звук і навіть шурхіт, не просочилося жодної краплі світла — усе виглядало так, ніби помешкання пустувало. Однак я не втрачав пильності: щовечора оглядав сусідські двері та вікна, перед сном перевіряв свої замки, придивлявся до кожного зустрічного незнайомця на сходах, але нічого підозрілого не помічав.

То була середина січня. Одного вечора я вклався відпочивати, але довго не міг заснути. Годину лежав із відкритими очима, спостерігаючи за тінями на стелі, утвореними світлом фар трамваїв, що повертали з Франка. Також дослухався до звуків за межами кімнати, намагаючись визначити природу та місце їх походження. Навіть підходив до дверей, збентежений галасом унизу, але переконавшись, що мене він не стосується, повернувся в постіль. Повіки склеїлися аж попівночі.

Спочатку звуки нагадували ритм секундної стрілки, щоправда з дещо довшими паузами. Поступово інтервал між ними скоротився, і на момент мого прокидання вони стали схожі на ритмічне човгання — ніби хтось поверхом вище квапливо ходив з одного кінця кімнати в інший.

Адреналін блискавично завів моє серце, розігнавши його биття до максимальної швидкості. Я зосередився — уночі може почутися що завгодно, та ще й спросоння. Не встигла ця думка засвоїтися мозком, як звуки повторилися.

Власне, то були кроки.

Людські кроки, що стрімко пересувалися кімнатою вгорі. Я завмер. Слух так загострився, що я, певно, міг би зачути молитву одинокого ченця в монастирі навпроти.

Раптом човгання стихло. Можна було подумати, що зверху прочитали мої думки чи почали літати в повітрі. Керований чи то страхом, чи інстинктом самозбереження, я вирішив підійти до входу. Ступаючи навшпиньках, я дійшов до дверей. Кілька секунд я напружено прислухався до нічних звуків, але нічого підозрілого не вловив. Над головою також було тихо.

Я вже хотів полегшено зітхнути, та рипіння дверей із горішнього поверху громовідводом дійшло до вуха, що було притулене до щілини замка. Хтось акуратно відчинив і зачинив двері, потім уставив ключ і зробив ним два оберти. Було зрозуміло, що нагорі стараються не шуміти, але вночі навіть шепіт видається гучним криком. Урешті-решт із замком упоралися, і кроки посунули до сходів. Старі, дерев’яні дошки прогнулися під масою тіла й видали протяжний звук, а далі кожна сходинка невдоволено заскиглила під вагою нічного візитера, який наважився потривожити їхній древній сон. Хтось обережно спускався, наче якір, що, долаючи опір води, падає на дно.