Сергій Бут - Листи з того світу

Увійшовши в помешкання, я зачинив двері й накинув ланцюжок, потім пройшов на кухню, щоб зігрітися теплим чаєм. Конверт із кутовим штампом БТІ лежав на столі й чекав свого часу, та я не поспішав, а заходився готувати вечерю. Можливо, я несвідомо розтягував відчуття ейфорії, що виникло завдяки правильним рішенням і діям: на офіційний запит — офіційна відповідь, і, що б там не було, це — крок уперед. Чому Ельза Олександрівна до цього не дійшла, а переймалася якимись привидами? Це ж так просто! Якби вона наважилася на щось подібне, то думки про потойбічність її не турбували б і, хтозна, може, й урятували б життя.

Я попорався біля плити, а тоді взяв у руки конверт, надісланий із державної установи, та зірвав запобіжну смужку.

Усередині був аркуш, складений учетверо. Мої пальці зробили кілька рухів і заціпеніли.

На білосніжному папері чорніло одне-єдине речення: «Хочеш знати, хто я?»

Сказати, що минула ніч видалася неспокійною, — не сказати нічого. Інстинкт самозбереження позривав усі запобіжники із здорового глузду, і, керуючись цим чуттям, я до світанку простояв на варті особистої безпеки. Що п’ять хвилин обходив кожне з вікон. За ними ввижалися постаті, що чатували на мене в темряві вулиць. Чи не щохвилини я навшпиньках підкрадався до дверей і дослухався до звуків нічного під’їзду, ніби ось-ось мали рипнути дошки під вагою невідомого візитера. Кухонний ніж безнастанно холодив долоню — про всяк випадок, але, на щастя, не знадобився.

Над ранок, коли світло вуличних ліхтарів змаліло у світанкових зблисках, стало трохи легше. Тривога вляглася, і, здійснивши о пів на восьму останній обхід, я впав на канапу, нокаутований емоційним виснаженням, і відімкнувся на кілька годин. Розбудив дзвінок Петрика.

— Ти чого на пари не з’явився?

Спросоння я не міг розібрати цифри на годиннику, вони були невиразні, тож, облишивши затію, підключив товариша:

— А яка зараз година?

— Пів на другу вже. Ти не захворів часом?

— Нормальок, — заспокоїв я одногрупника.

— То ти на «архітектуру» прийдеш?

— Ні-ні. Маю справи, а потім на роботу.

Петро не став дошкуляти питаннями, тож ми попрощалися.

Через зміщений режим сну голова боліла як з похмілля. Проте це не завадило мені окреслити чіткий план дій. Я привів себе в належний вигляд, узяв отриманий напередодні конверт і рушив у райвідділок.

Капітан із закоченими по лікті рукавами величезним діркопробивачем одну за одною штампував справи та складав їх у скорозшивач. Моя поява його не втішила, але я не образився.

— Клянуся, так і знав, що це ти, — ліниво бовкнув він.

— Я!

Рішуча відповідь розбуркала міліціянта, і він умить утямив, що цього разу я — не з порожніми руками. Я поклав конверт на стіл.

— Що це? — поцікавився капітан, складаючи чергові теки.

— Відповідь із БТІ.

— А-а. І що там? — безініціативно уточнив він.

— Самі подивіться.

Правоохоронець нарешті відклав свою справу, сів за стіл і взяв конверт. Без особливого бажання дістав аркуш і почав крутити ним, намагаючись зрозуміти, де ж текст. Із кожним наступним обертом на його обличчі щораз більше проступало розчарування, він не зміг його приховати, коли усвідомив, що відповіддю був усього один рядок.

Із того, як на чолі міліціянта з’явилися борозни зморщок, я зрозумів, що він нарешті втямив суть послання.

— Це що, жарт? Тобі нічим займатися? — накинувся він на мене.

Утім, незворушний вираз мого обличчя загасив гнів правоохоронця.

— Хочеш сказати, що це прийшло з БТІ? Це офіційна відповідь? — геть розчаровано спитав він.

— Не знаю, звідки прийшло повідомлення, але воно, запечатане, лежало в моїй скриньці.

Думки капітана сплутались, і він іще раз оторопіло глянув на папірець.

— Може експертизу зробити? — запропонував я.

— Ти його тримав?

— Звісно.

— І я теж. Чого ж не попередив? — дорікнув слідчий.

Він підвівся зі стільця і почав нервово ходити від стіни до стіни.

— Це неймовірно! Я вже давно мав закрити справу за відсутністю доказів, а тут — ти. Жодних підстав, розумієш — жодних! Ну піду я до начальника з цим листом і що? Та він тебе в психушку відправить!

Слід сказати, правоохоронець мав рацію, але я не відступав, бо прийшов за допомогою чи хоча б за порадою.

— Може охорону якусь надасте? Чорт, це вже не смішно! Я не спав цілу ніч!

— Треба зачекати. Він чи вона себе ще покаже.

На цих словах я зрозумів, що знову залишаюся сам-один із невідомістю.