Сергій Бут - Листи з того світу

— Алло, — відповів я й одразу ж почув прискорене белькотіння тітки Марії.

— Андрію! Андрію, то цьотка! Що там у вас сталося? Чого тато не телефонує? Мати з’їдає себе! Чого мовчиш? Ти мене чуєш, Андрійку?

Відповісти завадив дзвоник, що загримів просто над головою. Тієї ж миті з аудиторій вихлюпнулися студенти і, мов вода, стрімко розтеклися коридором.

— Що з мамою? Із нею все гаразд? Які результати обстеження? — кричав я, проштовхуючись крізь натовп назад. На щастя, більшість одногрупників уже покинула приміщення і я врешті почув тітку.

— Дякувати Богу, усе добре. Нове серце прижилося, — відповіла вона. — Але ви зводите її з розуму!

Мабуть, настав час сказати правду. Бавитися з мамою у хованки ставало небезпечно.

— Тітко, тата вже давно немає. Він помер.

— Що-що? — перепитала жінка, але наступної ж миті цілком усвідомила зміст моїх слів: — Господи Ісусе! Як то?! Що ж тепер буде?

— Не переживайте, гроші в мене ще є, — поквапився я заспокоїти родичку.

— А як же про це матері сказати? — не вгамовувалася вона.

— Я сам скажу, коли буде слушний момент.

— А як то сталося?

— Нещасний випадок.

— І давно?

— Більше року.

— Більше року? І ти мовчав? — перепитала приголомшена тітка.

— Я мусив. Заради мами.

Жінка все усвідомила й урешті-решт розплакалася. Я не хотів слухати її плач, на серці й без того було тоскно — попереду чекала непроста розмова з матір’ю.

— Мушу йти. До зустрічі.

Я обірвав зв’язок і розвернувся. Переді мною стояв Петро.

— Ти не говорив, що твій батько помер, — зніяковіло мовив він.

Я не мав наміру дожидатися розпитувань свого друга, тож узяв у нього наплічник і рушив геть.

Результати обстежень маминого серця виявилися позитивними, тож незабаром відбудеться вирішальна розмова, коли я озвучу мамі частину правди. Решта її якийсь час не цікавитиме, бо вона впаде у відчай. Із часом усе забудеться, і наша таємниця залишиться нерозгаданою.

Мати не змусила себе довго чекати. Її дзвінок застав мене дорогою додому пізнього, осіннього вечора.

— Що? Що з ним сталося? — схлипуючи, запитала вона. — Кажи, як є, я маю право знати!

Я зціпив зуби — чути мамин плач було вкрай важко.

Від хвилювання язик став неконтрольованим. Через це я говорив, мов беззубий старець, тож мати, певно, розуміла мене через слово. Тітка бовкнула зайве, а вона відчула біду. Але це вже не мало значення. Настав момент істини. Я набрав повні груди повітря, щоб урешті-решт сказати твердим, мужнім голосом, як учив мене батько:

— Нашого тата більше немає з нами. Немає давно. Вибач, що обманював, але я не міг ризикувати твоїм здоров’ям.

Ну от і все. Велетенська брила впала з пліч і розлетілася на друзки. Ярмо брехні скинуто, кайдани гіркої правди розірвано, усе закінчилося.

Мама плакала. Плакала за минулим, за своїм єдиним чоловіком. Плакала над наругою долі, що взяла її в полон хвороби. Здавалося, не буде тим сльозам ні кінця ні краю, але я слухав, боячись зрушити мамину журбу.

— Де він похований? — нарешті спитала вона.

За звичкою я озирнувся, аби переконатися, що ніхто мене не підслуховує, але то було зайве:

— На острові-цвинтарі Сан-Мікеле, що у Венеції. Коли ти одужаєш, ми обов’язково туди поїдемо.

Більше того вечора говорити було нічого. Залишалося сподіватися на Господа, який уберіг би її здоров’я від страшної новини. Ми розпрощалися.

Вечори стали зовсім холодними, про що свідчила невелика кількість людей на площі перед будинком. Прискоривши крок, я перетнув вулицю та забіг в арку. Нікого з сусідів на балконах не було. Крізь зачинені вікна у дворик не проникали звуки телевізорів і кухонних бесід. Шлях до під’їзду проминув у суцільній тиші. Сходи, як завжди, порипували під ногами, але дуже швидко я усвідомив, що не тільки під моїми. Між другим і третім поверхами я зустрів чоловіка, що квапився донизу, — ми розминулися. Відповівши на його коротке «добрий вечір», я спокійно рушив до дверей, не звернувши увагу на його персону. І лишень у коридорі власної квартири мене наздогнала цікавість: «Хто б то міг бути?»

Чоловік спускався з четвертого поверху.

Отже, або гість баби Наталки, або…

І тут під курткою прошмигнув протяг, змусивши мене пересмикнутися від неприємного холоду.

Я кинувся до спальні Ельзи Олександрівни і, не вмикаючи світла, підбіг до вікна, але у дворику нікого не було. Тоді я блискавкою помчав до вікна у своїй кімнаті, а потім на кухні, але чоловіка так і не побачив.