Сергій Бут - Листи з того світу

На стенді висіли фотографії переважно представників сильної статі, але були й винятки. На щастя, знайомих серед цієї публіки я не побачив, тож, роздивляючись усіх за другим колом, занурився в читання анотацій під кожною знимкою. Дізнаватися подробиці злочинів було значно цікавіше, ніж розглядати обличчя зловмисників. Були тут і аферисти, які заборгували банкам, і злодюжки з Краківського базару, й такі, яких розшукували за тяжкі злочини.

— Не турбуйся, мене ще не шукають, — пролунав голос із-за спини.

Я розвернувся й побачив перед собою Гримчака.

— Ти що тут робиш? — поцікавився однокурсник.

— Викликали у справі хазяйки. А ти? — поспішив я відвести розмову від наболілої теми.

— До брата ходив. Ну що, вдаримо по каві? — запропонував Ростик.

Від зайвих розмов мене врятував капітан, дуже вчасно з’явившись у холі відділку.

— Вибач, іншим разом, слідчий прийшов.

Я швидко попрощався з Гримчаком і кинувся на перехоплення капітана. Міліціянт не пручався, і ми без зволікань рушили на Соборну.

Коли ми опинилися у дворику, бесіда двох літніх сусідів, які зустрілися на загальному балконі, щоб разом посмалити, миттю припинилася. Старигані стихли, спостерігаючи з висоти другого поверху, як чоловік при погонах і їхній молодий сусід прямують до входу. Один із них, що був убраний у спортивні рейтузи й теплу куртку, подався за нами назирці уздовж балкона. Благо, виходу з нього до мого під’їзду не було, тому я спокійно йшов за капітаном, не переймаючись тим, що дід наздожене нас на сходах. Однак курець наступив нам на п’яти запитанням:

— А… А шо сі стало, пане поліцаю? — спитав він на діалекті Галичини початку минулого століття.

Слідчий зупинився й задер голову догори.

— Ніц, лячного, вуйку. Клянуся!

«А капітан — міцний горішок, тільки забагато клянеться», — подумалося мені.

Я ступив за ним у під’їзд. Чи причиною тому стали наші наміри, чи моя бурхлива фантазія, але мій спокій розгойдався. Із кожною пройденою сходинкою я відчував, як маліє моя відвага. Здавалося б, поруч особа, наділена владою та повноваженнями, але щось підказувало, що міліціянт так само беззахисний, як і я.

У тому, що небезпека криється у восьмій квартирі, я вже не сумнівався.

Залишилося дізнатися, яка вона з себе. Поки я розмірковував, капітан піднявся на останній поверх і підійшов до дверей. Перед тим як постукати, він чомусь глянув на мене й лише потому приклався до дверей кісточками пальців. Ми завмерли в очікуванні дива, що для кожного було своїм: я сподівався почути якісь кроки, а капітан, мабуть, мріяв про нескінченну тишу. Пощастило міліціянтові. Відчувши, що моя версія руйнується на очах, чоловік іще сильніше загримав у двері, однак ніхто так і не відгукнувся.

— Думаю, досить, — сказав він.

— І це все? — розчаровано перепитав я.

— А ти на що сподівався?

— Думав, якось потрапимо всередину.

Моя репліка обурила капітана.

— Може, штурмом візьмемо? — огризнувся він. — Я роблю все, що можу, — промовив міліціянт і припечатав: — Клянуся!

— Це ж в інтересах слідства, — перебив я правоохоронця.

— Такі речі робляться з дозволу суду. За ґрати хочеш? Тоді вперед!

Я подумав, що капітан правий, і щоб якось реабілітуватися, запросив його до себе.

— То, кажеш, зараз тут господарюєш? Пощастило!

— Із чим?

— Пожив би з жінкою в гуртожитку МВС — зрозумів би, — розтлумачив він.

— До останнього моменту в кабінеті нотаріуса думав, що успадкую ці турки, — я вказав на сервант, де вони причаїлися, — а вийшло, що став власником квартири.

— Із якого дива вона мала б дарувати тобі ці банячки?

— Я колекціоную подібні речі. Ті, у яких живе давнина.

Інспектор звів брови.

— І де ж вони?

— У моїй кімнаті.

— Ану покажи… — попросив він і перший устав із місця.

Ми попрямували в кімнату, де чоловік узявся в боки й присвиснув.

— А на слідчих діях ми думали, що це якийсь непотріб, а то, виявляється, твоє. Ну й вар’ят ти, хлопче!

Капітан підійшов до велосипеда, що підпирав стіну, й поклав руку на кермо.

— Господи, а цей мотлох тобі нащо?

— Реставруватиму коли-небудь.

— Ну-ну, — слідчий скептично глянув на мене. — О, а це що таке? — запитав він, побачивши патефон, принесений хлопцями з гуртожитку. — Живий іще?

— Цілком!

— А платівки маєш?

— Є одна.

Я дістав із шафи батькову платівку «Братів Гадюкіних», а правоохоронець тим часом накрутив програвач. Наступної миті кімнату заполонило потріскування, що сплелося з голосом Кузі, який горлав «Сорок пачок „Верховини“». Капітан заплющив очі, насолоджуючись піснею, а коли та скінчилася — не міг приховати розчарування.