Сергій Бут - Листи з того світу

Стискаючи пістолет, інспектор крок за кроком обслідував помешкання. Ступаючи за ним, я з недовірою позирав на зброю, особливо не сподіваючись на її захист. Ні, капітане, ваша пукавка, може, й здатна відправити когось на той світ, тільки не того, хто звідти прийшов.

Ми прочесали майже всю квартиру і, не виявивши нічого підозрілого, зупинилися перед кімнатою Ельзи Олександрівни. Я переконав міліціянта, що небезпека там.

Два оберти ключа, і двері розчахнулися.

Капітан подав знак стояти на місці, а сам вдерся до спальні. Коли я увійшов, усе було на своїх місцях, жодних ознак перебування чужинця не спостерігалося. Я підійшов до вікна — стулки міцно прилягали до рами. Про всяк випадок я зазирнув під ліжко — нікого, відкрив шафу — порожньо. А, власне, кого я шукав? Привид? Цим перейнявся і капітан, який уважно спостерігав за мною.

— Які будуть версії? — спитав він, ховаючи зброю.

— А хіба не зрозуміло?

— Клянуся, ти знову за старе!

— А ви можете пояснити те, що побачили на власні очі?

Слідчий подався в мою кімнату, і я поплентався за ним. Він мовчки підійшов до вікна і показав мені незатягнуті защіпки, натякаючи, що буцімто режисером сьогоднішньої вистави став я сам. Не сказавши більше ні слова, він забрався. Його кроки розчинилися в глибині під’їзду, і за мить я почув, як гримнули парадні двері. Я пішов до спальні Ельзи Олександрівни і крізь вікно спостеріг, як правоохоронець перетнув наш дворик.

«За секунду він зникне в арці, а я залишуся віч-на-віч зі Злом, абсолютно беззбройний!» — блиснуло в голові.

Я кинувся в передпокій. Нашвидкуруч закривши двері, збіг сходами, вилетів на вулицю і помчав у прохід. Наздогнати міліціянта вдалося аж на площі.

— Зачекайте! Зачекайте! Невже ви думаєте, що я морочу вам голову?! Я що, схожий на божевільного?

Він зупинився. Декілька пішоходів зробили так само.

— Чесно? Схожий!

— Ні-ні, це не так! — запротестував я.

— Я вам щось скажу. Я дещо знаю…

— Відчепися, малий…

— Послухайте, — спіймав я його за лікоть. — Я вам трохи недоговорював…

Мій відчай зупинив капітана. Я знав, чим його зацікавити, мав необхідні слова, що, безумовно, змусять його повірити. Стережіться, міліціянте, бо зараз ви почуєте правду!

— Напис на руці жінки… Пригадуєте?

Слідчий звів брови.

— І що?

— Я тоді збрехав. Я знав, що він означає, проте не міг сказати.

— Так… Приїхав наш трамвай.

Півгодини міліціянт слухав розповідь про мамину операцію та заробітки батька, про мою обіцянку зберегти таємницю, щоб не надірвати хитке здоров’я неньки. Дізнався він і про спіритичний сеанс, і про питання, що загнало у глухий кут Ельзу Олександрівну. Довелося зізнатися, що про місце поховання тата не знала жодна особа в цій країні, крім мене. Майже все почув капітан. Шкаралупа моєї таємниці тріснула, але навіть у цьому одкровенні я не видав найбільш сакрального, що беріг від матері, знайомих і близьких. Того, про що знали лишень дві людини: я та італійський друг батька — Марко. Капітан перетравив інформацію й пообіцяв тримати її в голові, запевнивши, що протоколювання такої версії зашкодить справі. На тому й розійшлися.

«І знову промах! Що це — низка закономірностей чи фатум? Невже ніхто не може допомогти здолати невидиму потвору? Невже я приречений на поразку? Невже ніхто не бачить, що довкола мене щось ущільнюється? Чи, може, я справді божеволію? Ні-ні, це не так! Я перейшов дорогу темним силам і тепер спокутую це. Але зі мною все гаразд, я точно знаю, що не накидав ланцюжок…» — Розтерзаний сумнівами, я блукав вузенькими вуличками, не наважуючись повертатися додому. Вештання затяглося до вечора, і, стомившись, я поїхав до Апостолів.

— Чуваче, вигляд у тебе хріновий, — діагностував Павло. — Що сталося?

— А ви повірите?

Чекати відповіді я не став. Вона нічого не дала б, однак мені треба було комусь висповідатися, бо страшні думки не давали спокою. Півгодини хлопці чемно слухали. Вони, звісно, сподівалися почути щось подібне, але нинішня розповідь збентежила їх не на жарт.

— Усе, більше ти туди сам не підеш, — почав Павло. — Поки живи в нас, а там побачимо.

— Звісно, принести все необхідне допоможемо, — підхопив Петро. — До речі, Гримчак цікавився твоїм здоров’ям. Певно, щось запідозрив.

Мене вистачило лише на погляд, не маючи сил продовжувати розмову, я приліг. Хлопці почали перераховувати переваги проживання в гуртожитку, але я вже нічого не чув. Виснажений, я заплющив очі і вдав, ніби слухаю, а сам поступово розчинився у втомі, що тихими кроками відвойовувала мене в реальності.