Сергій Бут - Листи з того світу

Хлопці стовбичили під дверима. Ніхто з них не зважився відволікати мене від справ, а їх було обмаль: зайти до кімнати й узяти лист. Коли я опинився за порогом, апріорі не міг помітити небезпеку, що зачаїлася за спиною. А вона, між іншим, забила останній кілок у мою психіку.

Уже точно не пам’ятаю, як Апостоли опинилися біля мене: чи то я скрикнув, чи то впав, але вони прибігли на галас і вхопили мене попід руки. Хлопці теж нічого не помітили, стоячи спиною до дверей. Кожен із них кричав мені в обличчя, намагаючись вивідати причину моєї паніки. Замість відповіді я вказав рукою в напрямку дверей, над якими, майже на цілу стіну, пломенів червоний напис. Його прочитав Павло:

— Ти мене зрадив, сину!

Озвучене послання вразило мене. Я вирвався з рук друзів і вкляк перед стіною, волаючи на все горло:

— Ні-і-і, тату! Це не так!!!

Крик розпорошився, проник у всі щілини й вирвався за межі квартири. Цієї ж миті рипнули чиїсь двері, хтось щось гукнув, десь увімкнули світло. Я ж тим часом стікав слізьми, повторюючи Апостолам одне й те саме: «Я не винен, хлопці! Я не зраджував! То було тільки раз, але мама нічого не дізналася…» Далі я почав занурюватися в забуття. Я не пам’ятав, як за підтримки приятелів залишив квартиру, як ми їхали в таксі, як потрапили в гуртожиток.

Петро запарив чаю і дав мені якусь пігулку.

— На, запий, — сказав він, простягаючи горня й таблетку.

— Що це? — запитав я, хоча ладен був пити що завгодно.

— Пий, полегшає.

Теплий чай і невідомі ліки змусили мене капітулювати перед сном. Останнє, що я запам’ятав, — рука Петра, що, ніби прощаючись, махала мені.

Наступного ранку світ змінився. Навколишнє середовище, що в цю пору було безбарвне, взагалі набуло монохромних відтінків. Природа стала зайвою, місто — чужим, люди — ворожими. Нікому не було до мене діла, а мені до когось тим паче. У порожній кімнаті студентського гуртожитку ніщо не заважало зірвати різьбу й випустити пару з перегрітої голови. Керований невидимою силою, я попрямував у душову та став під гарячу воду просто в білизні. Тканина намокла й обліпила тіло. Але цього виявилося замало. Я відкрутив крани в кожній кабінці й узявся почергово заходити то в одну, то в іншу, намагаючись змити свою ганьбу перед батьком. Утім, дуже швидко в душовій заклубочилися парові хмари й легеням забракло кисню. Я побіг до кімнати, залишаючи в коридорі мокрі сліди. Не гаючи часу, накинув куртку, ускочив у черевики й попрямував до ліфта.

Холодне лютневе повітря обпекло шкіру. Мороз уп’явся в тіло, змусивши кров збігтися до серця. Я безсило перебирав ногами в напрямку парку, залишаючи гуртожитки позаду. Я склав зброю. Боротьба втратила сенс. Можна до останнього протистояти видимим і невидимим ворогам, але проти батька я безсилий. Моя помилка коштувала йому спокою в житті вічному. Я виявився недостойним хоронителем його таємниці. Затиснутий лещатами сорому, я втратив здатність мислити, а ще за мить — рухатися.

Події наступних двох-трьох годин вибило з пам’яті клином непритомності. Часом здавалося, що я лечу між хмарами, іноді, — що нависаю над прірвою, а подекуди, — що пливу океаном у якомусь човні. Як виявилося згодом, і те, і те мало місце. Спантеличений Гримчак, який натрапив на моє непритомне тіло в парку, у багнюці, на плечах приніс мене до гуртожитку, а потім натер горілкою, повернувши до тями.

— Ну, слава Богу, очуняв! — мовив Ростик і додав: — А міг запросто склеїти ласти. Бо хто засмагає в кінці лютого, лежачи на сирій землі, та ще мокрий?

Ростик глянув мені у вічі й відверто спитав:

— Багрію, що сталось? Увесь факультет патякає, що ти здурів.

У повітрі зависла ніякова пауза, але Гримчак перервав її.

— Я хочу повернути свій борг…

Щирість і приязність, що ними відлунювали слова Ростика, підкупили мою вимучену свідомість. Одержимий відчаєм і безвихіддю, я розповів однокурсникові про свої контакти з потойбічністю, розпочавши з толоки на Личаківському кладовищі. Монолог затягнувся, але очі мого рятівника горіли цікавістю. Дослухавши до кінця, він озвучив свій висновок:

— Духи на стінах не пишуть, не ходять і не надсилають погрозливі анонімки. Я знаю, що робити — одужуй.

День за днем я почувався краще, а рання весна лише посприяла швидкому одужанню: як фізичному, так і психічному. Страх і нервовість танули так само, як сніг на вулиці, натомість прибувала сила й упевненість, що скоро все з’ясується. Неабияку надію в цьому я покладав на Гримчака. Він з’явився в березні, зібравши нас із Апостолами в одному з генделиків у центрі міста. Увесь вечір ми розробляли стратегію боротьби з Привидом — таке кодове ім’я отримав недруг. Перший тактичний бій призначили на п’ятницю. До нього була залучена вся четвірка.