Сергій Бут - Листи з того світу

Місяць висів над Львовом так низько, що своїм сяйвом заливав геть усю площу перед моїм будинком. Це грало нам на руку, бо Апостоли, які стояли в арці на шухері, могли завчасно вгледіти незнайомця, а я з Ростиком — краще орієнтуватися в темряві. Ми обережно піднімалися сходами під’їзду. Розмовляти заборонялося, тож комунікація відбувалася за допомогою жестів. Завчасно налаштовані на віброрежим мобільні були готові будь-якої миті прийняти сигнал Апостолів.

Усе було під контролем. Усе, крім хвилювання.

Однак воно успішно долало висоту кожного поверху, підкореного нами, і на третьому вибухнуло тріумфом, коли я вгледів двері успадкованої квартири. Я давно не був у ній, і зараз страшенно кортіло туди потрапити, але наш шлях пролягав поверхом вище. Ростик дістав із кишені дві пари гумових рукавичок, одну простягнув мені, на власному прикладі продемонструвавши, як ліпше їх натягнути.

У темряві блиснула металева відмичка. Моїм робочим інструментом був кишеньковий ліхтарик. Ним я спершу світив під ноги, а згодом — на замок восьмої квартири. Гримчак приклав до рота вказівний палець і взявся до справи.

Що чекало нас за дверима?

Чи знайдемо істину?

Чи відгадаємо ребуси, що спантеличили мою голову?

Усі ці питання наввипередки штурмували мозок, а руки напарника тим часом займалися серцевиною. Очікування робилося дедалі нестерпнішим. Очі так напружено фіксували маніпуляції з відмичкою, що їм почало двоїтися. Кульмінацією цього дійства став металевий скрегіт, через що я мало не випустив ліхтарик. Ми з Ростиком стрілися поглядами — справу зроблено. У руках Гримчака з’явився чорний предмет. Промінь світла, спрямований на руку однокурсника, вихопив пістолет, але на розпитування часу не було. Ростик делікатно штовхнув двері.

Перше, з чим ми зустрілися, був запах. Ніздрі лизнув аромат необжитого помешкання, що сам принюхувався до гостей, мов сторожовий пес, шукаючи схожі з хазяїном запахи. Гримчак зморщився, але навіть не писнув. Я прикрив ліхтарик долонею і зупинився при вході. Ще не пізно повернутися, не пізно схаменутися… але ж це — крок у невідомість.

Сказавши собі: «Жодного кроку назад!» — я переступив поріг.

Ростик прошмигнув за мною в темний коридор.

Згідно з планом, спочатку ми обнишпорили кухню, де з меблів був лише стілець, стіл і старенька газова плита. Прийшла черга зазирнути в покої. Першою на шляху стала кімната, розташована над спальнею Ельзи Олександрівни. Вона пустувала. У кутку горою громадилися стільці, поруч чалився письмовий стіл. Одинока шафа вкривалась простирадлом — ото й усі меблі. Усвідомивши, що тут нам робити нічого, ми повернулися до коридору. Залишилася ще одна кімната, що знаходилася просто над моєю. Двері до неї виявилися зачиненими.

Це неабияк збентежило і мене, і Ростика.

Але за мить вони скорилися силі плеча.

Ми таки потрапили в лігво Привида.

Хвилювання, що з ним я заходив усередину, досягнуло апогею. Промінь ліхтарика скочив у пітьму й заменжувався у темних закутках. Він бігав, мов навіжений, шукаючи в мороці ворога.

Ось він ковзнув по стелі.

Ось прошмигнув підлогою, натрапив на м’яке крісло й заліз під диван.

Він прочісував територію максимально ретельно: найменше хотілося, щоб нас застали зненацька. Порожнеча оселі послабила хвилювання, і ми нарешті перевели подих — тепер можна обстежувати завойовану територію. Оглядини нас розчарували — не було жодних слідів, що вказували б на існування не те що привиду, а навіть людини. Мінімум меблів в інтер’єрі наштовхував на думку, що помешкання призначалося для короткотривалого перебування в ньому. Ентузіазм мисливця почав згасати.

Гримчак, обережно ступаючи подряпаним паркетом, обстежив кожен дюйм: зазирнув під крісло, обслідував підвіконня, обнишпорив довкола кахельного п’єца, а тоді відкрив дверцята тумбочки. Він роззявив рот, готовий вичавити з себе радісний крик, але, отямившись, знищив його в зародку. Я наблизився впритул. Те, на що натрапив приятель, жодним чином не вписувалось у тутешній інтер’єр. Ноутбук разом з мишею, що з’єднувалася з ним кабелем, видавався більмом на оці.

Із цікавості я торкнувся маніпулятора, і девайс несподівано ожив, вийшовши з сонного режиму. Замість шпалер робочого стола ми побачили теку з аудіофайлами. Датовані записи розташовувалися в хронологічному порядку. Інтуїтивно я активував перший із них, і за секунду ноут озвався моїм голосом. Від здивування перехопило подих. Я згадав той вечір, коли ми з Оксаною повернулися з гір і обговорювали канікули.