Сергій Бут - Листи з того світу

У цій грі рятівним джокером виступає янгол-охоронець, який козиряє добрими вчинками душі, криючи ходи нечисті. Але грати з бісами, до того ж у їхньому казино, — справа невдячна, і, як правило, поки янгол і душа добираються до останнього посту, — партія програна. Навіть попри туз, прихований у крилах охоронця.

Крізь сланкий туман запашного ладану з висоти власної колісниці на мене дивився пророк Ілля. Насуплені брови святого, зсунуті пензлем маляра одна до одної, додавали йому грізного вигляду. У півсфері бані серед пухких, купчастих хмарин на троні сидів Ісус в оточенні свити янголів. Із центру склепіння до самого вівтаря якорем звисав канделябр, що десятками яскравих лампочок освічував старенького священика, який правив суботню службу за померлих.

Сьогодні був дев’ятий день після смерті Ельзи Олександрівни.

Я вирішив поставити за неї свічку й підтримати в митарствах її душу. Після похорону я жодного разу не з’являвся у її домі, ночуючи то в гуртожитку в друзів, то в Оксани.

Священик удруге махнув кадилом над вівтарем, і аромат розпеченого ладану, мов дідька, погнав мене з храму на вулицю.

Я зупинився перед хрестом.

Стрілка компаса мого життя завмерла, я не знав, у якому напрямку рухатись. Оселя, у якій винаймав кімнату й у якій зосталися всі мої речі, залишилася без власника, тож користуватися нею далі було неетично, але Ельза Олександрівна не мала родичів, яким можна було б передати квартиру у власність. Я здійняв очі на Ісуса в надії отримати якийсь знак і віднайшов в обличчі Христа спільні з Альбертом риси. А й справді! Чому я раніше про це не подумав?! Саме Альберт доводився Ельзі Олександрівні найближчою людиною, тож було цілком логічно віддати її помешкання у його розпорядження. Я дістав із кишені мобільний, але згаслий дисплей дещо збив темпи зростання мого настрою. Не гаючи часу, я подався до будинку, аби якнайшвидше скинути з себе ношу квартиранта.

Монолітність тиші, що наповнювала оселю Ельзи Олександрівни, зрушив гуркіт вхідних дверей. Так чинить той, хто перший помічає того, з ким не бажає зустрічатися. Гримання лякає і дає фори для маневру. Кого остерігався я, сказати важко. Хтозна, чи то був привид чи якась інша химера, що асоціювалася з покійницею, та я вирішив себе убезпечити — свідомість надщербилася. Єдине, що мене зустріло в коридорі, був безлад, залишений мною в день похорону. Переступаючи через розкидані коробки та пакети, я зайшов у свою кімнату, де був зарядний пристрій до телефону.

Струм з електромережі воскресив мій девайс, і я побачив веселого Роджера, що прикрашав дисплей. Не встиг я дістатися до розділу контактів, як телефон завібрував, сигналізуючи про отримане повідомлення. СМС сповіщало про спробу невідомого абонента зв’язатися зі мною. Я залишив інформацію поза увагою та знову повернувся до списку контактів. Однак абонент виявився настирливим і вже телефонував мені.

— Алло!

— Доброго ранку. Чи можу я поговорити з паном Багрієм?

— А хто це? — поцікавився я.

— Вас турбує приватний нотаріус Бойчук Олена В’ячеславівна, чи могли б ви сьогодні приїхати до мене в офіс?

Слухаючи нотаріуса, я намагався підняти з дна пам’яті прізвище співрозмовниці, але невпинний потік її слів гнав мої думки в іншому напрямку. Урешті-решт я пообіцяв з’явитися у її офіс упродовж години. Часу було обмаль, але виходити з дому без телефону не хотілося, тож я вирішив трохи зарядити його, а тим часом випити кави. Доки варився напій, я встиг обійти квартиру та переконатися у відсутності будь-яких ознак перебування в ній привиду Ельзи Олександрівни. Це мене втішило, і, заспокоївшись, я дочекався зарядки мобільного.

Усю дорогу до вулиці Коперника я копирсався у власній пам’яті, та остаточний камбек відбувся тоді, коли я повернув до арки. Саме тут, у затишному дворику, знаходився офіс туристичної фірми та кабінет нотаріуса, що його відвідувала Ельза Олександрівна в переддень смерті. Я здогадався, з яких причин мене сюди покликали. Поки я хапав повітря, відчинилися двері турфірми, звідти вийшли дві жінки та попрямували до вулиці імені польського астрофізика. У поле зору потрапив знайомий чоловічий силует, що поспіхом крокував у моєму напрямку. Коли дистанція між нами зменшилася, він зупинився і, не приховуючи здивування, промовив моє ім’я.

— Андрію!

— Альберте! — парирував я з таким самим подивом.

Ми одночасно зрозуміли причину нашої зустрічі, тож подальша розмова втратила ознаки інтриги. Альберт схилив голову й, не підводячи очей, промовив: