Сергій Бут - Листи з того світу

Поки тривала наша неспішна прогулянка вулицею Коперника, у кожному реченні хазяйки я вловлював непритаманну їй легкість буття. Сьогодні вона виглядала, як упевнена в собі жінка, з її вуст злітали слова, сповнені жагою до життя та радістю, її жести набули сміливості й рішучості — ще ніколи, з часу нашого знайомства, я не бачив її такою енергійною та динамічною. Та все, що має початок, має і фінал. Ми дійшли до кінця вулиці, й Ельза Олександрівна, вкотре продемонструвавши свою рішучість, виявила бажання продовжити мандрівку нарізно.

— Ви додому? — запитав я.

— Ні, ще трішки прогуляюся.

Ми обмінялись усмішками, і я побіг на автобусну зупинку, щоби встигнути здатися в полон американському фастфудному гіганту. Уперше за останні дні мій настрій покращився.

На роботі я заряджав колег позитивом, навіть сердита Марина, яка з перших днів сприймала мене з прохолодою, сьогодні позбулася крижаної оболонки й подарувала усміх, та найбільше тішилась Оксана — останнім часом я дуже мало приділяв їй уваги.

Нарешті робочий день був відтятий безжальними ножицями часу. Ми перевдягнулися, вийшли з ресторанчику й попрямували до автобусної зупинки.

— Розкажеш, чому ти сьогодні такий жвавий? — нетерпляче спитала Ксеня, тримаючись за мене в переповненій маршрутці.

— Та нічого такого. Ельзу Олександрівну сьогодні виписали і, слід сказати, виглядає вона, як здорова людина. На Кульпарківській таки вміють лікувати.

Відповідь Ксеню пригнітила. Вона відхилилася від мене.

— Чого ти?

— Здуріти можна! Ти більше радієш за свою Ельзу, ніж за мене!

Я заспокійливо обійняв дівчину.

— Ти найдорожча!

Оксана притулилася до мене.

— Повтори!

І я повторив — тихо, ніжно і солодко, тими словами відгородивши нас від людської метушні в транспорті. Того дня і ночі ми більше нікого не бачили. Усе, що було довкола, нас не цікавило, не хвилювало та не займало. І ми були ніби не з цього світу, а інопланетянами з планети закоханих, що літають орбітою любові, притягнені полюсами власних сердець. Так тривало до ранку.

Сонце, що промінням зродило новий день, пробралося й у кімнату Оксани. Вона міцно спала в моїх обіймах, даруючи своє тепло. У цьому теплообміні я вперше заснув на новому місці, зрадивши примхам свого характеру.

Під ногами рипнув паркет, коли я з дивана спустив їх на підлогу. Боявся розбудити Оксану, тому ступав, як мінним полем. Тільки опинившись у ванній, додав крокам упевненості. Господарювати в чужій квартирі не личило, а стрілка годинника підганяла на роботу.

— Мені вже час.

— Знаю. Біжи, бо Марина живцем тебе з’їсть.

— Гаразд, потім зателефоную.

Мої губи залишили теплий слід на її чолі, а ноги винесли із квартири на багатолюдну вулицю Шевченка.

Я змішався з натовпом на тротуарі й узявся аналізувати одужання Ельзи Олександрівни. З одного боку, виглядала вона цілком здоровою, а з іншого — я точно знав, що загрозу не ліквідовано. Це непокоїло та заважало працювати. Усю зміну я не проявляв жодної ініціативи, навіть більше — у мені, мов в інкубаторі, вигрівалося відчуття огиди до роботи у фастфуді. Однак воно так і не визріло до останньої фази, залишившись у завмерлому стані. Інтуїтивно я вже відчував, що зашморг Рея Крока перекрив мені кисень свободи, й терпіти це я більше не хотів. Але наразі питання зміни роботи не було аж таким нагальним, як здоров’я Ельзи Олександрівни.

Дерев’яні сходи протяжно застогнали, щойно підошви моїх ніг торкнулись їхньої поверхні. Скрип видався мені надто тягучим, я прислухався і зрозумів, що він не самотній у цих стінах. Горішні сходинки видавали такі ж звуки.

«Мабуть, луна», — подумалося мені.

Ключ здійснив два оберти. Однак це не допомогло мені потрапити до квартири — зачиняючись, хазяйка накинула ланцюжок.

— Ельзо Олександрівно! Відчиніть! Це Андрій!

Я прислухався до тиші, але вона була непорушна, тоді я промовив іще гучніше:

— Ельзо Олександрівно, це Андрій, ваш квартирант!

Замість хазяйки обізвалася баба Наталка, яка піднімалася до себе.

— Знову ключі згубив?

— Ні, цього разу не пускає ланцюжок.

Я в розпачі штовхнув двері, демонструючи перепону. Баба Наталка не розгубилася і собі покликала сусідку.

— Ельзо! Ельзочко!!!

Крик бабці зродив погане передчуття. Не в змозі більше чекати, я щосили штовхнув двері плечем, і металеві кільця, які щойно трималися купи, розлетілися підлогою. На шум ніхто не вийшов, це насторожило ще більше.