Сергій Бут - Листи з того світу

— А хто це? — поцікавився я, здивований обізнаністю товариша.

— Не знаю. І ніхто не знає. Бачив, стільки там лікарів працює?

Я спрямував погляд на лікарню і на власні очі переконався в надмірній кількості тамтешнього медперсоналу. Для хоробрості Павло запропонував випити коньяку, добре, хоч не медичного спирту, та я відмовився — невідомо, чим це закінчиться.

— Почекаєш на мене?

— Ну, якщо ти вкладешся у двадцять-тридцять хвилин…

— Тоді я пішов.

Із кожним кроком, що наближав мене до лазарету, упевненість у власних діях розсіювалася, мов ранковий туман. У кожній особі, що мала на собі білий халат, убачався потенційний ворог. Споруда лікарні нагадувала в’язницю, а заґратовані вікна лише збуджували мою уяву. У такому закладі кордони між вигадками Ельзи Олександрівни та реальними загрозами майже стиралися.

Поступово я дійшов до центрального входу.

Крок, іще один, двері.

Я зайшов усередину і спідлоба глянув, чи не сидять на вахті санітари з попередньої зміни. Фортуна усміхалася, і я здолав перший рубіж. Тепер усе, що мене цікавило, — це розташування палати номер сорок дев’ять. Я зустрів стареньку бабцю, що розтирала шваброю бруд по підлозі, і спробував вивідати потрібну інформацію, але замість відповіді отримав піднятий угору палець. Але це також результат! Широкими кроками я здолав сходи та вибіг на другий поверх. Очі зупинилися на дверях першої палати, що трапилася на шляху. Номер тридцять дев’ять. Залишалося пройти ще десять дверей, і досягну мети.

Атмосфера, що панувала на другому поверсі, значно відрізнялася від тієї, що була внизу. Білих халатів виднілося менше, проте дивних звуків, що билися об двері палат, намагаючись вирватися назовні, долинало більше. Голова йшла обертом від криків. «Швидше, швидше, щоб не чути цього галасу», — думав я. Коли врешті дійшов до потрібних дверей, то збадьорився. Залишалося просто відчинити їх.

На мій подив, окрім своєї «божевільної», я побачив двох молодиків у білих халатах, із вигляду необтяжених інтелектом. Обступивши ліжко, вони перекидалися глузливими репліками: «З пекла?» — «Та ти що?! Ха-ха-ха!» — «А, може, ти й нас туди відправиш?» — «Ха-ха-ха!». Сцена нагадувала кунсткамеру, де глядачі не лише оглядають виставкові експонати, а й знімають їх на мобільні, аби згодом потішатися. На жаль, таким експонатом була Ельза Олександрівна.

Я закипів ненавистю. Вражений поведінкою недомедиків, із криком підскочив і штовхнув одного з них у спину.

— Ви що робите, звірі?!

Схоже, ніхто не сподівався побачити тут ошалілого хлопця в білому халаті, бо кілька секунд я безперешкодно термосив одного з них. Зрештою, вони оговталися й гуртом кинулися на мене. Я загукав на допомогу, та дует вправно буксирував мене, непроханого гостя, з палати. Останнє, що я встиг побачити, — перестрашений погляд Ельзи Олександрівни.

Та затулити мені рот їм не вдалось, і в коридорі я взяв вищі ноти. Благо, мій відчайдушний крик підтримали голоси з інших палат, і за якийсь час «хор божевільних» давав концерт на цілий поверх. Галас зчинився такий, що лікарня стала нагадувати гігантський вулик, мешканці якого збунтувалися проти вторгнення сторонньої особи. Мені навіть здавалося, що я не чую власного голосу, та, як з’ясувалося згодом, я просто його зірвав. Однак ці потуги виявилися немарними, бо в момент, коли чужі руки перевернули мене, мов піщаний годинник, і поставили на ноги, я побачив перед собою жінку в халаті. Вона суворо наказувала припинити безлад.

— Що тут відбувається?! Ви з глузду з’їхали?! І ще хочете, щоб я підписала вам інтернатуру?

Відчувши під ногами твердінь, я глянув на свою рятівницю, яка сердитим поглядом міряла моїх кривдників. Кинуте нею «марш!» викурило інтернів-аборигенів.

— За що вони так?

— Я — дурниці, а от, як вони з пацієнтів знущаються! — не стримуючи гніву, поскаржився я.

Завідувачка відділення дізналася від мене про негідну поведінку підопічних. А заодно — причину мого вторгнення.

Як не дивно, та ми порозумілись, і мені було дозволено відвідувати Ельзу Олександрівну двічі на тиждень до повного одужання! Я сповна використовував це право два тижні поспіль.

Лікування йшло на користь, і з кожним моїм візитом хазяйка виглядала дедалі краще. Натомість із мене ця історія витягла всі жили: не сходила з голови особа, яка стояла за лаштунками цієї вистави; а версія Оксани, що ворожіння й чаклунство походять від нечистого і я граюся з вогнем, усе частіше доводила право на життя. Обставини натякали, щоб я з’їхав із квартири Ельзи Олександрівни, та здаватися я не збирався, адже ще не розгадав до кінця таємницю.