Сергій Бут - Листи з того світу

— Ельзо Олександрівно, це я — Андрій! Ви тут?

Та жодного звуку з тамтого боку дверей чутно не було. Надія віднайти хазяйку танула, мов перший сніг у руках, і я, розчаровано схиливши голову, почав помаленьку спускатися.

Попри близькість до центру міста, вулиця була майже порожня. Силуети, що виникали то там, то сям, сприймалися радше як привиди, а не люди. Імовірність зустріти Ельзу Олександрівну на вулиці була критично мала, але я все-таки подався в пішу подорож.

Голова була позбавлена здатності продукувати хоч які-небудь ідеї чи версії: усе, що можна було уявити й усвідомити стосовно зникнення Ельзи Олександрівни, уже було зроблено. Тож залишилося чекати або уповати на милість долі.

Біля географічного факультету роїлися ватаги першокурсників, нагадуючи про навчання. Часу було обмаль. Я зупинився на перехресті і, за правилами дорожнього руху, спершу повернув голову ліворуч, аби переконатись у відсутності зустрічного транспорту, а, коли вже стояв на середині дороги, — праворуч. Те, що я побачив, спинило мене просто посеред проїжджої частини. Тонка фігурка Ельзи Олександрівни, пливучи тротуаром, рухалась у напрямку вулиці Коперника. У її ході не було нічого різкого, вимученого чи будь-якого свідчення того, що ця людина щойно вийшла з лікарні для божевільних.

Тримаючи жінку в полі зору, я кинувся до тротуару, мало не потрапивши під колеса іномарки. Застогнали гальма, загудів клаксон, і з вікна автомобіля висунулася невдоволена мармиза водія.

— Ти, шмаркачу! Такий удовбаний, що сам не можеш дорогу перейти?

Я вибачився перед водієм і помчав тротуаром до наступного перехрестя, де в людському натовпі розчинився силует Ельзи Олександрівни. На роздоріжжі я інтуїтивно звернув ліворуч, де вдруге вихопив з юрби постать своєї орендодавиці. Швидкість мого руху була значно вища, ніж її, тож відстань між нами невпинно скорочувалася. Видавати себе я поки не мав наміру — було цікаво дізнатися, чому хазяйка не квапиться додому.

Я був певен, що вона прямує саме туди, однак помилився. Несподівано вона звернула в арку та щезла з поля зору. Аби не втратити її зовсім, я пустився бігти й за мить був на місці її зникнення, однак арка була порожня. На її стінах висіли два рекламно-інформаційні щити, один із яких сповіщав про надання туристичною фірмою однойменних послуг, а інший — рекламував нотаріуса. Версій, котрий із них привабив хазяйку, не було. Від людини, яка щойно покинула психіатричну лікарню, можна сподіватися чого завгодно, тому я вибрав місце для спостереження, звідки проглядались обоє дверей, і почав чекати.

Само собою процес очікування завжди морально важкий для будь-кого, а коли ще й не відомо, навіть приблизно, скільки доведеться стовбичити, чекання стає удвічі важчим. Найчастіше відчинялися двері турфірми. Звідти виходили усміхнені люди, які найближчим часом мали еволюціонувати від статусу громадянина України до туриста-мандрівника. За емоціями відвідувачів я намагався відгадати країни їхніх майбутніх подорожей.

Ось вибігли двоє молодят із сяючими обличчями й очима, повними любові. Вони, мабуть, летять у теплі краї, на сонячне узбережжя Гоа чи Таїланду, де проведуть свій медовий місяць. А он вийшли літні люди й зупинилися, переглядаючи документи, напевно, хочуть переконатися, що правильно зрозуміли працівника турфірми. Ці, ймовірно, поїдуть до Моршина чи Трускавця поправляти своє здоров’я цілющими мінеральними водами. Три дівчинки, які перебували в офісі не більше п’яти хвилин, очевидно, шукають фірму, що допоможе їм виїхати до США за програмою обміну студентами.

Так одні люди змінювали інших, час спливав, а я стояв на місці.

У роздумах я зовсім утратив відчуття часу, й коли двері нотаріального кабінету відчинились, я не міг точно визначити, скільки чекав на Ельзу Олександрівну. Жінка вийшла з офісу та рушила просто на мене. Я підвівся і повернувся до неї. Коли хазяйка помітила мою присутність, вираз її обличчя не змінився, навпаки, мені здалося, що вона зраділа.

— Андрію! Що ви тут робите? — абсолютно щиро поцікавилася вона.

— Я був у лікарні. Там сказали, що вас виписали, от я й подався на пошуки.

Жінка усміхнулася.

— Продовжуєте шукати скарби?

— Так, ви — цінна знахідка, — усміхнувся я доброзичливо.

Очевидно, Ельза Олександрівна сприйняла мої слова, як комплімент. Вона впевнено взяла мене під руку, і ми пішли.

— Добра ви людина, Андрію. Мені дуже пощастило, що я вас зустріла.