Сергій Бут - Листи з того світу

Обережно ступаючи паркетом, я попрямував у спальню хазяйки. Двері відчинилися від легенького поштовху, шлях відкрився, але зробити наступний крок забракло сил. Тіло Ельзи Олександрівни висіло на мотузці. Я завмер.

Із шокового стану мене повернув крик баби Наталки, яка також уздріла жахливе видовище. Старенька вибігла із квартири, а я кинувся до тіла вішальниці. Під ногами щось хруснуло. Ні на що не звертаючи уваги, я взявся вивільняти Ельзу Олександрівну, та, схоже, було надто пізно.

Світ закрутився довкола мене. Біле стало чорним, радість — горем; над головою закружляли круки — провісники загибелі; затрубили в сурми янголи смерті. Голова пішла обертом. Я присів навколішки біля самогубці, аж раптом на її лівій руці помітив напис, виведений кульковою ручкою. Останні букви, що відкрилися зору, були з латинської абетки. Я викрутив кисть, аби побачити цілісний напис. Два слова, закарбованих ручкою на шкірі, зчинили паніку, здійняли бурю й хаос, зруйнували віру! О, San Michele!

У пам’яті спалахнули сцени спіритичного сеансу, що став приводом для моїх кепкувань над Ельзою Олександрівною. Але зараз чиясь невидима рука перевернула ситуацію догори дриґом. Послання на руці жінки, написане абияк, винесло вирок логіці: потойбічність існує, і Ельза Олександрівна була провідником! Словосполучення «Сан-Мікеле» синіло на руці, мов татуювання, і слугувало неспростовним доказом існування зв’язку між двома світами.

Це — відповідь на моє контрольне питання, поставлене на спіритичному сеансі.

Жодна людина в цій країні не знала, що там, у далекій Венеції, на острові Сан-Мікеле, похований мій батько. Не було жодних документів, що свідчили б про це, крім батькового листа; усе залишилось в Італії, у татового друга. Я чітко виконував його останню волю — тримав язик за зубами, старанно приховуючи його смерть навіть від рідної матері. Будучи впевненим, що таємниця відома лише мені, я запитав про це на сеансі. Хотів загнати всіх магів у глухий кут і показати, що вони живуть у вигаданому світі, а їхнє ворожіння — це просто дитячі забавки. Я думав, що переміг.

Та Ельза Олександрівна вже тоді знала відповідь. Вона була не тільки досвідченою ворожкою, але й мудрою людиною, тож берегла цю відповідь до певного моменту, аби вразити мене якнайсильніше, хотіла, щоб удар вибив із мене всі сумніви щодо існування потойбічного світу. І трюк удався! Можливо, вона планувала донести цю інформацію в інший спосіб, але не мала часу, щось підганяло її, щось або хтось загнав її у глухий кут!

На галас баби Наталки прибіг її чоловік, Любомир і решта сусідів. Зчинився такий ґвалт, що я втік у свою кімнату.

За християнським звичаєм, до самогубці не кличуть священика, тому похорон Ельзи Олександрівни відбувався лише в супроводі хористів, запрошених бабою Наталкою. У той день із самого ранку небо заплакало дрібним дощиком, а коли процесія дісталась Янівського кладовища, — скропило зливою.

За катафалком в’юнкою, вузькою дорогою йшла невеличка процесія зі знайомих і сусідів Ельзи Олександрівни й Альберта з почтом чорнокнижників. Я з Апостолами й Оксаною плентався позаду. Петро, обтяжений обставинами, чи не вперше проміняв зелені барви улюбленої команди на колір журби. Він ковзнув поглядом по хрестах і гробівцях обабіч шляху і без слів опустив голову. Звідкись узявся Гримчак і пристав до нашої процесії.

Нарешті авто зупинилося перед невеличким склепом, обсадженим туями й акаціями. Домовину встановили перед монументом, і її обступили присутні. Альберт із магами став навпроти. Вони виглядали безпорадно, бо були безсилі перед смертю.

«Де, панове, ваша магія? Де ваша спритність? Моліться! Заклинайте! Робіть що-небудь, аби вернути її до життя!.. Але ж з того світу ще ніхто не вертався!» — думав я.

Час настав. Ми поклали домовину у склеп, сусіди перехрестилися й зашепотіли молитву. Чорнокнижники, не цураючись, теж склали долоні. Я допоміг Альберту поставити на місце кам’яну плиту, й Ельза Олександрівна відійшла у вічність.

Згідно з християнськими канонами, у перші дні після смерті душа мандрує рідними місцями, крок за кроком згадуючи всі моменти власного життєплавання.

Потойбічний вакуум, у якому вона перебуває дев’ять днів, дозволяє проаналізувати всі дії та вчинки, згадати кожен гріх, аби в розмові з Богом не забирати Його дорогоцінного часу, виловлюючи з пам’яті ті чи ті провини. Попри суть і важкість гріха, душу пускають до раю, аби вона роздивилася дивовижне місце й усвідомила всю гіркоту втрати, що може спіткати її, якщо великий суд доведе її провину й призначить довічне ув’язнення в пеклі. Дев’ятого дня Творець приставляє до душі янгола-охоронця та відправляє їх на митарства — блукання пеклом. Там, в оточенні демонів і потвор, що зграями злітаються до них, вони щодуху мчать, зупиняючись на блокпостах, де біси в іпостасях вартових пекла пред’являють скоєні гріхи.