Сергій Бут - Листи з того світу

Меланхолійність голосу підсилювалася відчуттям провини, що муляла сумління велетня, тож, аби хоч якось заспокоїтися, він розлив каву у філіжанки.

— Словом, — продовжив він, — мені спало на думку поселити до Ельзи квартиранта, присутність якого дозволила б їй позбутися власних переживань і страхів…

— І я виявився підходящою кандидатурою? — урвав я приятеля небіжки.

— Ні. Ви просто були першим і, мабуть, найкращим, якщо вона так вирішила. Ви — добра та чуйна людина, Андрію. Хочу ще раз сказати: такою була остання воля Ельзи, тому прийміть усе, як є. Від вас ніхто й нічого не вимагатиме.

Альберт завершив оповідь, і на деякий час простір сповнився мовчанням. Кожен із нас був зайнятий власними думками: Альберт, мабуть, намагався збагнути свої помилки, а я ще досі не міг усвідомити, що моє кочове життя от-от скінчиться. Чоловік мав рацію: за нашої системи квартира дістанеться шахраям.

— Альберте, ви справді вірите в самогубство Ельзи Олександрівни?

Велетень глянув на мене так, наче мої слова вдарили його струмом.

— Що ви маєте на увазі? — роздратовано випалив він.

— Те, що сказав. Гадаєте, ті написи чи телефонні повідомлення були випадковими?

— Звідки ви знаєте про телефон? — із недовірою запитав Альберт.

— Здогадуюся, — відверто збрехав я, не бажаючи вступати в гру «питання-відповідь».

Чоловік шукав, що сказати, а я задумався над тим, чи справді вірю у власні слова.

— Я, звісно, думав про це.

На якусь мить приятель Ельзи Олександрівни поринув у лише йому відомі роздуми й після короткої паузи продовжив:

— Що стосується матеріалізованих погроз: написів, повідомлень, то це — справа рук людей, які працюють із нами на одній ниві. Я впевнений. Ну а решта лежить у площині Ельзиної психіки. У цьому жодних сумнівів бути не може.

— Можливо, — спокійно зреагував я на слова співрозмовника й одразу ж посилив хватку: — А що з її здоров’ям було не так? Ви ж її друг, мали б знати.

Питання виявилося болючим, провокаційним і, мабуть, надто гострим для такого шмаркача, як я, але тільки від Альберта я міг почути хоч якусь конкретику. Хотілося знати, що саме турбувало Ельзу Олександрівну в останні дні її життя. Можливо, у тому крилася причина мого неспокою?

Чоловік скам’янів. Уся його кремезна постать нагадувала нерухомий пам’ятник людині, яка завмерла в нерішучості: відповідати чи ні. Дякувати Богу, він наважився.

— Вона, мабуть, розказувала вам про трагедію, що сталася з нею в дитинстві…

— Звісно. Я ж знайшов лист її матері.

Із відсутності реакції на мої слова стало зрозуміло, що Альберт знає про цей факт. Мій поспіх був недоречний.

— Словом, Ельза була впевнена, що Родіон повернувся з того світу, щоб забрати її.

— Вона вам про це говорила? — про всяк випадок уточнив я.

Співрозмовник кивнув у відповідь, і лише тепер його замкненість у цьому питанні стала для мене зрозумілою. Не скажу, що я про це не здогадувався, просто не думав, що все так серйозно. Він любив Ельзу Олександрівну, любив усім серцем. Таке трапляється на схилі літ. Буває перша любов, як у мене з Оксаною, а буває й остання, як у нього з Ельзою. Безумовно, ці почуття сильніші за попередні. У юності після кожної невдалої спроби ми думаємо, що в нас усе ще попереду; а коли у твоє волосся вплітається сивина, коли мало не щодня обличчя вкривається новими зморшками, ти розумієш, що це востаннє, тож цінуєш кожну мить.

Він утрапив у пастку. З одного боку, немічна дружина, з якою, можливо, і діти були, а з іншого — зболене серце, що наперекір його волі належало іншій жінці. І де тут вихід? Він не наважився визнати божевілля близької людини, і цим усе сказано.

— Вибачте, що раніше вам не розповів. Сподіваюся, ви мене зрозумієте, — завершив Альберт.

Більше він не сказав ні слова: розвернувся та рушив до виходу, забувши навіть про свою спадщину — колекцію джезв.

Неспішно я обійшов помешкання. Тепер тут усе виглядало по-іншому, ніж кілька днів тому: різав вухо скрип міжкімнатних дверей, на що раніше не зверталось уваги; кидалися в очі потертості на старому паркеті, що колись сприймались, як належне. Свіжий погляд усюди знаходив недоліки. Хто ходив цією підлогою? Хто торкався цих стін?

Донедавна я не надто переймався тим, що сталось, але зараз… Можливо, уява розгулялася й почала виходити за межі здорового глузду? Хтозна, може, те саме було з Ельзою Олександрівною? Бо чим іще можна пояснити її віру в повернення Родіона? Більшу нісенітницю годі було вигадати. У такому разі тепер йому мало бути за вісімдесят… Щоправда, версія про привида уже не виглядала такою ефемерною. Напис на руці Ельзи Олександрівни ще не стерся з пам’яті і, хтозна, чи коли-небудь зітреться… Чорт забирай! Усі ці історії одна за одною намотувалися на вал моїх припущень і не було тому кінця-краю.