Сергій Бут - Листи з того світу

Непомітно підкрався полудень, підганяючи мене на роботу. Під час навчання я вирішив працювати менше, а щоб не втрачати в зарплаті, — збільшив навантаження на вікенди. Востаннє глянувши на господу, я визначив, із чого почнеться прибирання, коли доведеться остаточно сюди переїхати.

— Неймовірно… Цього не може бути! — прошепотіла Оксана, щоб не тривожити подруг, які спали в сусідній кімнаті.

— Знаю. Сам іще не усвідомив, — відповів я й додав: — Попереду чекає паперова тяганина.

Оксана сиділа навпроти і, мов загіпнотизований удавом кролик, не зводила з мене очей.

За вікном казився вітер, порушуючи свистом нічну тишу. Він нещадно роздягав дерева, жбурляючи на землю їхні золотаві шатра. Я причинив кватирку.

— Лягаймо спати. Завтра працюватиму весь день.

— На роботу? — перепитала Оксана. — Ти хоч розумієш, що, за студентськими мірками, ти став олігархом?

— Розумію. Але працювати однак потрібно. І в університет треба частіше навідуватися — лекції закінчилися.

Втома таки взяла гору, і я ліг на диван. Оксана вмостилася поруч і пригорнулася до мене. Було незручно, але приємно.

Понеділок відчинив двері не тільки перед новим тижнем, а й справжнісінькою осінню. Вона увірвалася без стукоту, забувши про шляхетні манери.

Холод спорожнив гардероби в багатьох квартирах. Плащі та шалики змінили вішаки на людські плечі, а сезонне взуття покинуло затишні коробки, вирвавшись на бездоріжжя з калюж і болота. Мій початок тижня стартував марафоном, у якому я мав здолати всі проблеми, що лягли на плечі. У першому колі довелося змагатися з бюрократичною системою при оформленні спадщини, яку без матеріального заохочення — сплати мита й податків — не було шансів перемогти. У другому колі естафету підхопило БТІ, де відбувалася реєстрація майна. Усе це ускладнювалося додатковими перешкодами: роботою та навчанням, проте фініш був не за горами.

Мою заклопотаність помітив спостережливий Павло. Докумекав, що відсутність на багатьох парах зумовлена не банальним прогулюванням, а чимось більшим. Разом із Петром він засипав мене питаннями на одній із лекцій, і щоб угамувати цікавість товаришів, довелося розповісти про зміни, що трапилися в моєму житті.

Найбільше здивувався Павло, який завжди вирізнявся гендлярською вдачею. За лічені хвилини він запропонував із десяток ідей, що допомогли б мені не турбуватися про несвоєчасне нарахування стипендії, або й узагалі забути про роботу та розпочати безжурне життя. «У гіршому разі, — казав він, — продаси цю і купиш іншу, у новобудові. Залишаться гроші на машину, ще й рахунок відкриєш». Петро скептично посміхався, бо наперед знав мою відповідь. Та й Павло знав, хоч і демонстрував свою бурхливу фантазію.

— Ти збожеволів? — парирував я. — Продати квартиру в самому серці Львова?! Усе, годі про це. І пам’ятайте — жодного слова! Нікому!

Остання репліка прозвучала, як погроза. Насамкінець я запросив Апостолів оглянути помешкання і, дочекавшись завершення навчального дня, поспішив у відділок на зустріч із дільничним інспектором.

Поки капітан займався оформленням офіційної частини протоколу, я роздивлявся його кабінет. Комірчина нагадувала зону стихійного лиха. Скрізь бовваніли стоси справ. У кутку вони були складені одна на одну, утворивши прямокутні гори. Окремі папірці встеляли стіл і стару канапу, інші висіли на стінах як графіки чергувань і обходу території. Ліворуч стовбичила стара шафа на трьох ніжках, четвертою їй слугувала цеглина. Поруч лежали ще три, ймовірно, на випадок поломки інших підпор. Особливістю цього кабінету була низька посадка щодо рівня землі. Точніше кажучи, це був підвал із невеличким вікном, крізь яке виднілися ноги пішоходів, що снували тротуаром туди-сюди.

Господар цих апартаментів схилився над протоколом, наставивши на мене свою лисину, що у світлі настільної лампи виблискувала, мов намащена смальцем. Нарешті капітан закінчив писанину та звернувся до мене:

— Ось, прочитай, чи правильно записав.

Я взяв у руки два аркуші й хутко їх передивися. Нічого нового в них не побачив, тож переконавшись у правильності всіх даних, повернув назад.

— Ніби все добре, — невпевнено промовив я.

— Щось не так?

Щось справді було не так, але я не знав, що саме. Про те, що напис на руці покійної мав відношення до мене, казати не хотілося. Це таємниця, що не підлягала розголошенню. А говорити натяками в міліції було просто необачно, тому я поцікавився: