Сергій Бут - Листи з того світу

Була середина осені, але погода тішила плюсовими позначками на термометрі. Я вдягнувся майже по-літньому та вирушив на Кульпарківську. Чи не весь персонал знав мене на лице, тож я сміливо переступив лікарняний поріг і попрямував до сходового майданчика. Мене зупинив голос медсестри, яка сиділа на вахті.

— Куди це ви, шановний?

— Як завжди, у сорок дев’яту.

Відповідь була коротка та приголомшлива.

— Вам уже нічого там робити, вашу знайому виписали.

— Виписали? — повторив я услід, не знаючи, як реагувати на таку інформацію.

Жіночка кивнула, і я подався з лікарні з єдиною думкою: якнайшвидше дістатися додому.

Проспект Свободи виявився останньою зупинкою на цьому маршруті. На Кульпарківській я не мав терпіння чекати потрібний автобус, тож тепер мусив іти пішки. Я покрокував у напрямку новозбудованого банку, що своїм зовнішнім виглядом спотворював архітектурний ансамбль позаду пам’ятника Адаму Міцкевичу. Як завжди о цій порі, проспект транспортував собою тисячі людей і автомобілів: скрипіли ресори маршруток, гуділи клаксони таксі, а в повітрі висіли уривки нецензурних висловів пішоходів, які намагалися перейти дорогу. Я скористався милістю одного добродія, який зупинив своє авто перед «зеброю», і перебіг на той бік. Залишилося пройти повз вищезгаданий банк, і я опинився на Галицькій площі.

Нарешті сходи майже рідного під’їзду видали знайомий скрип, а стіни залоскотали ніздрі запахом давнини. Та милуватися всім цим не було часу. Я двічі прокрутив серцевину замка і зайшов у коридор.

— Ельзо Олександрівно! Це Андрій.

Слова втопилися в просторі.

— Ельзо Олександрівно, ви вдома?

Коли я відчинив двері її кімнати, то зрозумів, що всі питання адресувалися лише стінам цієї старої квартири. Лінощі і виснаження повели мене на кухню. Поки варилася кава, голову не покидала думка: «Куди поділась Ельза Олександрівна?» Питання залишалося відкритим, сьогодні фортуна не пестила мене своєю увагою. Мобільний завібрував одночасно з кавоваркою, що почала підстрибувати на плиті від кипіння. Ім’я Альберта на дисплеї обнадіяло, що Ельзу Олександрівну знайдено.

— Слухаю вас, Альберте.

— Доброго дня, Андрію. Як там Ельза? Ви були в неї?

— Її сьогодні виписали, а хіба не ви її зустрічали? — мовив я, відчуваючи, як нейрони продукують тривожні імпульси.

— Ні, не я. А ви зараз де? Може, вона вдома?

— Я, власне, у квартирі.

Між нами зависла пауза. Першим її порушив Альберт.

— Що думаєте робити?

Своїм питанням чоловік загнав мене в безвихідь.

— Не знаю. Я не думав про це, — чесно відповів я.

— Тоді я піду її пошукаю.

Уперше Альберт ухвалив чоловіче рішення. Я побажав йому успіху, а сам поринув у роздуми. Давно в мене не було такого відчуття, коли опускаються руки, коли згасає жага до пошуків, коли питання «що робити?» зависає без відповіді. Затиснутий лещатами відчаю, я з півтори години просидів, ні про що не думаючи, просто медитуючи в стані напівдрімоти. Абсолютний спокій несподівано відродив спогади про те, як ми з Ельзою Олександрівною ходили на спіритичний сеанс. Подія здалася мені тією ниточкою, за яку варто було б смикнути. Невідома сила підняла мене з дивана, і я, вскочивши в кросівки, вибіг із квартири.

На щастя, час іще не встиг відформатувати ту частину пам’яті, де зберігався маршрут до будинку, у якому відбувався спіритичний сеанс. Перехрестя проспекту Свободи та Дорошенка традиційно о цій порі переповнювалось транспортом і людьми. Просуватися ставало дедалі важче, тож я вирішив скористатися таємним ходом. Про нього знали лише студенти та жителі центральної частини міста. Не доходячи до перехрестя, я звернув ліворуч у невеличкий торговий комплекс і, дійшовши до кінця торгівельної зали, опинився на вулиці Дорошенка. Півхвилини, виграні в міського трафіку, дозволили мені ускочити в трамвай, що готувався рушати.

У під’їзді була тиша.

Така, ніби тут ніхто не жив, звісно, крім магів і чаклунів, які із заходом сонця дістають свої книги із заклинаннями та проводять магічні сеанси, чаклуючи над кришталевими кулями та казанами, де вариться чудо-зілля. Урешті пам’ять привела мене до потрібного помешкання, і я негайно постукав у дерев’яне полотно. Луна, що рознесла той звук цілим під’їздом, ущухла, і я прислухався, чи бува ніхто не човгає ногами, підходячи до дверей із того боку. Терпінню настав край, і я ще раз постукав, потім ще і насамкінець підкріпив свої зусилля голосом.