Сергій Бут - Листи з того світу

Розуміння в очах Ксені згасло, тож я вирішив більше не хвилювати її такими балачками, тим паче, що наміру встрявати в розбори ворожки з клієнтами дійсно не мав.

— Ну подивимось, як воно буде, а зараз ходімо — треба ще фарбу купити.

Ми розійшлися. Я подався в напрямку Краківського базару, але до нього не дійшов, бо дорогою трапився магазин господарських товарів. Купив фарбу з максимально наближеним до кольору дверей відтінком і поквапився додому, щоб якнайшвидше взятися до роботи. Однак планам завадив Альберт.

Як і минулого разу, ми зустрілись у під’їзді, щоправда, без підступних чатувань, — він спускався сходами.

— Не хочу вас затримувати, — почав чоловік, — але кілька хвилин мушу вкрасти.

Я знизав плечима та розвернувся: місце перемов було відоме.

— Минулого разу людей було менше, — сказав він, оглядаючи зайняті лавочки під монастирем Бернардинів.

— Минулого разу була ніч, — не втримався я від задоволення дорікнути опоненту.

— Пройдемося? — запропонував він, проігнорувавши шпильку.

Альберт закрокував у напрямку костелу Святого Андрія і за рогом звернув до оборонного музею.

— Ви — пестунчик долі.

— У якому сенсі? — не втямивши, спитав я.

— Знайти на цвинтарі лист, а згодом і дійову особу — не кожному так щастить.

— Можливо, — скромно погодився я, розуміючи, що він таки має рацію.

— Що думаєте про слово на дверях?

— Думаю, що це не моя справа, — невдоволено буркнув я, відчуваючи, що Альберт намагається втягнути мене у свою гру.

Знайомий хазяйки зупинився і глянув мені просто у вічі.

— Андрію, ви не уявляєте, як нам потрібна ваша допомога.

— Ельза Олександрівна ні про що не просила.

— І не проситиме, — відрізав співрозмовник. — Ви вже, мабуть, помітили, що їй ввижається привид?

Нарешті Альберт заговорив предметно. Бо його викрути страшенно дратували.

— Було таке.

— Ви ж розумна людина.

Здавалося, Альберт також не поділяв страхів своєї колежанки, що тільки підтверджувало безпідставність її підозр. Розуміючи, чого чекає чоловік, я поставив питання руба:

— Що саме вимагається від мене?

Мов дзеркала, що, відбиваючи промені, пускають сонячні зайчики, блиснули його очі. Він отримав те, за чим прийшов.

— Надто вас не турбуватиму. Тільки потрібно дізнатися місцеперебування двох людей.

— Думаєте, хтось із клієнтів?

— Певен. Але слід перевірити їхнє алібі на вчорашній вечір.

Я зупинився, удаючи, що обдумую пропозицію, хоча відповідь підготував заздалегідь.

— Доручите мені кровну помсту?

Уперше з часу нашого знайомства довелося побачити усмішку на його обличчі. Дивовижно, як лицеві м’язи змінюють зовнішність. Альберт ніби помолодшав, оголивши ряд білих зубів, що так гармоніювали з помітною сивиною. Навіть зморшки, що зібралися довкола очей, зараз йому пасували.

— Звісно, що ні. Просто хочу заспокоїти Ельзу.

— Гаразд, спробую. Є якісь дані?

— Лише імена й телефони.

— Негусто.

— Може, в Інтернеті щось знайдете?

Я лише усміхнувся — старші люди часто переоцінюють можливості мережі. Коли ми прощались, Альберт додав іще одне прохання:

— Будь ласка, не говоріть нічого Ельзі. Вона обуриться, коли дізнається, що я вас у це вплутав.

Я дослухався до побажання чоловіка та приховав нашу розмову від хазяйки, тим паче, що вона всіляко уникала обговорення вчорашніх подій. Коли я вбрався у старий одяг і поклав у коридорі фарбу, жінка поцікавилася:

— Хочете помалювати двері?

— Так. Учорашня фарба не відмилася.

— У який колір?

— У темний. Думаю, вгадав із відтінком.

— Гаразд.

Ельза Олександрівна пішла на кухню, а я став до праці. Коли закінчив, пішов хвалитися. За цей час вона приготувала смачну вечерю. Пізно ввечері ми смакували картоплею з грибами та запеченими в духовці яблуками і розповідали одне одному історії зі свого життя: вона — про роботу в бібліотеці, а я — про навчання в університеті. Останнім часом наші розмови стали більш теплими — стіна між квартирантом і власницею житла похитнулася. А вчорашня прикра подія нас узагалі об’єднала. Правду кажуть, що в біді люди гуртуються.

Та справжнє лихо чекало нас попереду.

Альберт дав завдання, що не вирішувалося без сторонньої допомоги. Пошук в Інтернеті, як і передбачалося, нічого не дав, а інших алгоритмів я не знаходив. Останню надію мав на Гримчака.

Ми зустрілись у проїзді Крива Липа під однойменним деревом, що мало з півтори сотні літ.