Сергій Бут - Листи з того світу

Людей напхалося стільки, що продовження розмови виявилося неможливим. Уболівальники, що зайняли весь бамбетель, хором затягли «Мільйон сердець — одне биття…», й одразу ж їх підтримали ті, що скупчилися попереду: «„Карпати“-Львів — на все життя!» Салон автобуса залила хвиля оплесків, і все повторилося знову. Так ми дісталися до стадіону, довкола якого майоріло зелено-біле море фанатів. Люди сходилися звідусіль, групами стояли на газонах, дискутуючи на предмет переможця сьогоднішнього матчу. Я думав лише про те, чи має Сологуб відношення до напису на дверях.

— Слухай, а що тобі ворожка навіщувала? Допомогло? — закрутив я новий оберт розмови.

— Та, ні. Просадив двісті гривень. Не варто їм вірити, — він кволо махнув рукою.

У його жесті було стільки байдужості, що розмова втратила сенс, але відступати не хотілося.

— Слухай, а ти минулої неділі бачив, що наші ультраси витворяли? — знову натиснув я.

— Ти щось плутаєш, друже. Минулого тижня вони на виїзді грали, у Полтаві.

— І ти з ними їздив?

— Ні, я у вихідні на чергуванні був.

Завіса моєї вистави різко впала. На одного підозрюваного у списку Альберта стало менше. Ми розпрощалися, і я поспішив до Петра, який чекав біля кас.

Початок тижня видався завантаженим: лекціями, роботою, Оксаною. Попри зайнятість, я знайшов час відвідати Яшу, який знав історію мого квартирування в Ельзи Олександрівни. У вівторок зранку я забіг до нього на «Вернісаж», аби розповісти про останні події.

— О, мій юний друже! — радісно вигукнув гендляр. — Ну, як ваші пошуки?

Яким було його здивування, коли я розповів, що наші зусилля принесли неабиякий результат. Та найбільше крамаря вразив мій талан.

— Андрію, ви й справді якимось магічним чином притягуєте до себе старожитності та дивні явища. Це просто неймовірно!

— Воно то так, — відповів я, — але все це виплоджує нові оказії, і те, що зараз відбувається, мені зовсім не до вподоби.

Продавець не зводив із мене очей.

— А що сталося?

У двох словах я розказав Яші про напис на дверях і озвучив версії щодо тих, хто це міг зробити. Мій друг не приховував тривоги, але брати до уваги його занепокоєння я не мав наміру. Розслідування мало продовжитися.

Другим у списку був Шиба. Я з нетерпінням чекав зустрічі з Альбертом, аби дізнатися результат їхніх перемовин. Час спливав, а мій знайомий не давав про себе знати. Не бачила його й Ельза Олександрівна. Гуляючи містом, я виглядав у натовпі кремезну постать, могутні плечі, та зустрічав лише незнайомців. Поцікавитись у хазяйки станом речей заважало табу, накладене Альбертом, тож мені не залишалося нічого іншого, крім чекання. У такій невідомості минуло кілька днів.

Якось у понеділок я повернувся з університету й застав хазяйку заклопотаною: вона поквапом складала дамську сумочку. Ніколи не помічав за нею такої спритності, тому, звісно, поцікавився, що й до чого.

— Альберт у лікарні, — не покидаючи справи, відрубала вона.

Я напружився.

— А що сталося? — перепитав про всяк випадок.

— Машина збила.

Невидимий струм пробігся моїм тілом від голови до п’ят.

— Як це сталося? У якому він стані?

Ельза Олександрівна врешті зупинилась і заговорила, від хвилювання ковтаючи слова та ледь стримуючи сльози.

— Не… не знаю. Я його ще не бачила.

Утративши контроль над емоціями, жінка присіла на стілець і таки заплакала.

— Казала йому: не втручайся, сама впораюся. Ні, поліз. От тепер має!

— Чекайте-чекайте. Ви думаєте, це зробили навмисне?

— Я знаю.

Такої впевненості в словах хазяйки давно не доводилося чути. Вона промовила це, як аксіому.

— Я їду з вами.

Знервований стан Ельзи Олександрівни допоміг уникнути зайвої цікавості з її боку, тож ми вирушили в дорогу.

Благо, Альберт не дуже постраждав, якщо не брати до уваги подряпане обличчя і великий синець на стегні, куди прийшовся удар автомобіля. Він сам лежав у палаті й мовчки дивився у вікно, не реагуючи на скрип вхідних дверей. Вона кинулася йому на груди, та Альберт проявив холоднокровність, зрозумівши, що вони не самі. Він запитально дивився на мене, мабуть, вимагаючи пояснень, тож я жестами дав знати, що Ельза Олександрівна нічого не відає про наші справи. Лише після цього він підвівся і, усміхаючись, заговорив:

— Ну годі, Ельзо. Усе гаразд.

Жінка опанувала емоції та сіла поруч. Почуваючись зайвим, я залишив їх наодинці, сповістивши хазяйку про своє місцеперебування. Чекати довелося понад годину. Ворожка повернулася роздратованою. Навіть не знаю, що наговорив їй велетень за цей час, але такою бачити її мені ще не доводилося. Твердо ступаючи кам’яною підлогою лікарні, вона підійшла до дверей і, штовхнувши їх, вийшла на вулицю, навіть не замислюючись, чи встигаю я за нею.