Сергій Бут - Листи з того світу

— Ельзо Олександрівно, я вже тут!

На галас із п’ятої квартири вийшов сусід.

— Що тут відбувається?

— Ви Ельзи Олександрівни не бачили? Нічого не чули? — спитав я, намагаючись упоратися із замком.

— Ні. А що сталося? — поцікавився Любомир.

Я опинився в передпокої — ланцюжок мені не завадив. Рука потягнулася до вимикача і, клацнувши клавішею, я переконався, що напруга в помешканні справді відсутня.

— У вас є світло? — запитав я сусіда.

— Так.

Я рушив темним коридором до кімнати хазяйки. У квартирі стояла тиша, жодного звуку.

— Ельзо Олександрівно! — не припиняв гукати я.

Із-під дверей її спальні прослизала тьмяна смужка світла. Я штовхнув двері і завмер. Свічка, що мерехтіла на столі, підсвічувала тіло жінки, яка незворушно лежала на паркеті. Я кинувся до неї. Сусід, який прийшов услід, згадав ім’я Господнє.

— Викличте швидку! Негайно! — крикнув я.

Лікар у бездоганно білому халаті заповнював, мабуть, тільки йому зрозумілим почерком порожні графи в лікарняному листку Ельзи Олександрівни. Його ніздрі розширювалися, втягуючи повітря, і поверталися у вихідне положення, видихаючи. Нічна зміна, очевидно, усім дається важко.

— Хто ви для неї? — спитав він, не відриваючись від писанини.

— Родич, далекий, — збрехав я.

Лікар нарешті завершив, лизнув вказівний палець і вирвав листочок із блокнота.

— Ось тут — медикаменти. Їх треба купити.

Він простягнув папірець зі своїми кривулями.

— Вибачте, не дуже розуміюся на медичній термінології, — схитрував я, не маючи наміру обговорювати його жахливий почерк.

— В аптеці розберуться.

Я поклав на стіл сто гривень. Лікар ніби й не помітив цього жесту. Тоді я просто встав і пішов геть, тримаючи в руках його припис.

Фармацевт нічної аптеки прокинулася від мого стукоту. Вона взяла рецепт і рушила в пошуках потрібних ліків. Я ж стояв на порозі і крізь коридорне вікно дивився, як сходить сонце. Розрахувавшись, подумав, що геть не на це планував витратити зарплату, та іншого виходу не мав. Схоже, я для Ельзи Олександрівни — найближча людина. Хоча, ні, є ще Альберт. Я згадав голос того кремезного чоловіка і подумав, що треба сказати йому про стан подруги, та для цього треба знати номер його телефону.

Я віддав ліки старшій медсестрі й увійшов до палати, де, крім Ельзи Олександрівни, спало три жінки. Хазяйка лежала й дивилась у стелю. Ми зустрілися поглядами, і я зауважив, що за цю ніч вона постаріла не на один рік. Я прошепотів:

— Ельзо Олександрівно, що трапилось?

Жінка хапнула повітря, перш ніж відповісти.

— Він прийшов за мною…

— Хто прийшов, Ельзо Олександрівно?

— Він прийшов через вікно…

Вона відповідала так, ніби не чула моїх запитань, наче розмовляла сама з собою. Сенсу говорити з нею в такому стані я не бачив.

— Я піду додому, світло треба полагодити і їсти вам приготувати.

— Не треба, я не хочу. Ви й без того багато для мене зробили.

Розводити дискусії на цю тему було незручно, тож я попрощався та вийшов із палати.

Світанок мерехтів помаранчевими жилетами двірників, які грабали пожовкле листя. Із проспекту, куди я прямував, доносилося ревіння автомобілів. Я сів у маршрутку, водій якої заради мене знехтував правилами дорожнього руху, зупинившись поза межами зупинки, але зараз це хвилювало мене найменше.

Світла у квартирі досі не було. Я зачинив двері та пішов до себе, мріючи про відпочинок. Думати про що-небудь інше просто не мав сил. Щойно я ліг, як одразу впав у забуття. Зі стану дрімоти мене вивів мобільний — телефонувала Оксана.

— Привіт. Як справи?

— Погано, — відповів я, насилу розтуляючи рот.

— Що сталося?

Я сів, щоб голос звучав твердіше.

— Ельза Олександрівна потрапила в лікарню.

— Учора?

— Так. Цілу ніч був там, тільки зранку прийшов.

— Допомога потрібна?

— Поки ні, але потім може знадобитися. Я тебе наберу в разі чого.

— Гаразд.

Зависла пауза, певно, Оксана хотіла щось сказати і врешті-решт зважилася:

— Андрію, будь обережний.

— Добре.

У слухавці пролунали короткі гудки, і я знову вклався спати.

Полудень уже давно минув, на мене чекала купа справ, що вимагали негайного вирішення, тому, набравши повні груди повітря, я встав із канапи. Передусім планував дізнатися номер аварійної служби електромереж, щоб викликати майстра, а потім узятися за приготування невеличкого чи то обіду, чи то вечері.

Хоча ми з Ельзою Олександрівною бачилися у квартирі зрідка, сьогодні її відсутність відчувалася по-особливому гостро. Звуки моїх кроків відбивалися від стін і тонули в глибинах коридору, шум вулиці проникав крізь відчинені кватирки й заповнював собою пустоти кімнат, та справжнього життя в оселі не відчувалось. Я тинявся квартирою в очікуванні майстра і згадав, що досі не повідомив Альберта. Беззмістовне блукання набуло сенсу, коли я зрозумів, що його номер можна знайти лише в телефоні хазяйки, але для початку слід було розшукати сам пристрій.