Сергій Бут - Листи з того світу

— Ви що, посварилися?

— Він упертий, мов баран, — різко відповіла вона.

— У вас непорозуміння?

— У нас розбіжності.

Відповідь хазяйки була гострою.

— А як його здоров’я? — змінив я тему, намагаючись послабити її злість.

— Струс мозку. Підлікують і випишуть.

Я взявся думати, що могло так роздратувати жінку, яка ще годину тому на ладан дихала, не знаючи, що з її товаришем.

Так, у мовчанні, ми дійшли до зупинки.

Одна за одною під’їжджали маршрутки, висаджуючи пасажирів і забираючи нових. Люди довкола змінювали одні інших, а ми ніяк не могли дочекатися свого транспорту. Я стояв осторонь, ліниво спостерігаючи за рухом машин і деякими пішоходами, які, ігноруючи заборонні сигнали світлофора, намагалися перейти дорогу. Регулятор вкотре блиснув червоним, і потік транспорту зупинився.

Саме в цей момент я глянув на Ельзу Олександрівну, яка, мов справжній хамелеон, блідла на очах.

Усе відбулося дуже швидко.

Вона підняла руку, вказуючи на когось.

Я повернув голову разом зі зміною червоного світла на зелене.

І в цю мить жінка втратила свідомість.

Удруге довелося підхоплювати її немічне тіло.

Довкола миттю зібралися роззяви, завадивши роздивитись автомобіль, що на нього вказала ворожка. Розігнавши натовп, я всадовив хазяйку на лавку та взявся трясти її за плечі. Якийсь чоловік замахав перед нею газетою, і це привело її до тями.

— Із вами все гаразд? Може, повернемось у лікарню? — сипав я питаннями.

— Ні-ні. Зараз усе минеться.

Відхиливши мої пропозиції, Ельза Олександрівна поринула в глибоку мовчанку, і тільки тремтіння рук видавало її справжній стан. Після цього випадку мені більше ніколи не доводилося бачити ясності у її погляді.

Навчальний рік уже стартував, і, як то буває в студентському середовищі, ми з Апостолами вирішили відсвяткувати цю подію. Я чекав на друзів у «Дверях Львова» — затишній кав’ярні, розташованій в одному з львівських двориків за площею Ринок. Навіть не всі львів’яни знали про цей заклад, бо вхід до нього пролягав через звичайну арку житлового будинку. Багато хто й не здогадувався, що кав’ярня оселилася на маленькому подвір’ї, оточеному стінами будинків, під голубим небом замість даху. Думки обірвав дзвінок Павла.

— Багрію, де ти сховався? Стоїмо на Руській, жодних «Дверей» не бачимо.

Я вийшов із дворика й забрав Апостолів. Коли вони потрапили на подвір’я, то роздратування миттю змінили здивуванням.

— Ого! — не втримався Петро.

— Гарно! — підтвердив Павло і продовжив: — А я з собою боєприпаси взяв.

Ми засміялися. У супроводі джазової композиції невідомого нам гурту, що виступав на сцені, розмова пожвавішала. Коли ж до нас приєдналася Ксеня, Павло зовсім розв’язав язика. Знайомство виявилося напрочуд приємним: Оксана швидко знайшла спільну мову з моїми друзями, і можна було стверджувати, що віднині наше товариство поповнилося новим членом. Павло без упину сипав жартами, що неабияк потішали Ксеню. Петро тримався сором’язливо, але й він під впливом невгамовного друга розм’як і час від часу підкидав щось кумедне від себе. Вечір плив у тихому руслі до того моменту, поки не задзвонив мій мобільний. Я взяв телефон, на дисплеї показалося: «Ельза О». Вона вперше турбувала мене. Я натиснув кнопку.

— Слухаю.

Голос хазяйки видавався мені надзвичайно схвильованим.

— Андрію… Андрію, це ви?

— Так. Що сталось, Ельзо Олександрівно?

Хлопці перезирнулися, стривожені тембром мого голосу.

— У нас зникло світло. Мені страшно.

Я обвів поглядом друзів, намагаючись ухвалити правильне рішення.

— Зачиніть двері на ланцюжок, буду за десять хвилин.

Я підвівся, Павло з несподіванки вихлюпнув воду зі склянки.

— Мені треба відлучитися на деякий час. Якщо не повернуся — проведете Оксану додому.

Поки друзі намагалися усвідомити почуте, я вже йшов лабіринтом вузеньких вуличок. Серце тріпотіло. Я вискочив на вулицю братів Рогатинців, і щойно мережа будинків опинилися в полі мого зору, я кинув на них прицільний погляд. Вікна горіли вогнями світильників. Це дещо заспокоїло — мабуть, світло зникло тільки в нашій квартирі.

Про всяк випадок я пильно оглянув вхід до арки в пошуку можливої загрози, але, не побачивши нічого підозрілого, рушив далі. Кожен крок, як крок у безодню, адже тьмяне світло в кінці проходу викликало асоціацію з тунелем, що ним душі мандрують у потойбічний світ.

На щастя, я все ще перебував у матеріальному просторі, і звук телевізора, що проривався з сусідських вікон, це підтверджував. За якусь мить моє серце мало не зупинилося, нагадавши, що шанс передчасно пройтися позаземним тунелем є в кожної людини. Коли я дістався середини подвір’я, вгорі щось тріснуло, і тут-таки десятки скляних уламків дощем посипалися на мою голову. Гадати, чиє то вікно — часу не було. Я забіг до під’їзду і поспіхом піднявся на третій поверх. Замок виявився останньою перешкодою, і, відмикаючи його, я крикнув: