Сергій Бут - Листи з того світу

Простір сповнився мовчанням, ніби хтось невидимий натиснув на паузу, обірвавши монолог Ельзи Олександрівни. Кожен із нас думав про своє: вона про тяжкі спогади з дитинства, а я про повороти долі, завдяки яким усе-таки вдалося відновити картину подій, описаних у листі мамою Ельзи Олександрівни. Щоправда цілісності історії бракувало.

— Ельзо Олександрівно, що трапилося потім? Адже це був злочин! Батьки ж Родіонові того не подарували?

Мої питання зродили новий оберт розмови. Хоча сил у хазяйки було обмаль, бажання поставити крапку змусило її поновити розповідь.

— У вас добре розвинена інтуїція, то справді був не кінець. Коли ми повернулися додому, тато сидів на кухні, ось тут, — вона вказала пальцем на місце між нами. — Наша відсутність пізньої пори та розпач дружини стурбували його. Мати довго вкладала мене спати, а батько, не знаходячи собі місця, нервово міряв кроками коридор. Його важка хода не давала заснути. Насувалася буря. Крізь сон до мене долітали уривки їхньої сварки. Тоді батько пішов, гримнувши дверима. То був передостанній раз, коли я його бачила.

— Передостанній? — не стримуючи емоцій, випалив я.

— Так. Останній раз — за ґратами, — жінка замовкла, очевидно набираючись сил перед фінішем. — Того вечора тато зник. Він був такий розлючений, що вирішив самотужки розправитися з кривдником. У міліцію здався сам, а далі суд і найвища кара.

Кінець розповіді приголомшив розв’язкою. Клубок, який щойно розмотала Ельза Олександрівна, виявився катком, що просто розчавив усі версії, вибудувані мною стосовно ймовірної долі героїв листа. Не знаю, кого з нас більше схвилювала ця оповідь: Ельзу Олександрівну, якій знову довелося пережити ті жахіття, чи мене, кому дивним чином вдалося сполучити два кінці цієї історії й дізнатись істину. Так чи так, нам обом було над чим подумати.

Ми розійшлися по кімнатах.

Спати зовсім не хотілося. Думки перебували в абсолютному хаосі й відмовлялися шикуватися в логічний ряд. Несподіваний розвиток подій не давав спокою, я перебирав у пам’яті нещодавню розмову, намагаючись визначити причину свого хвилювання. Хід моїх думок урвали два глухі стуки.

— Прошу.

Ельза Олександрівна впустила в кімнату смужку світла.

— Андрію, відведете мене до склепу Ісаєвих?

— Звісно.

Вона хотіла попрощатися, але я випередив її.

— Ельзо Олександрівно, ще одне питання…

Жінка завмерла.

— Сьогодні ви сказали, що історія ще не закінчилася. Що ви мали на увазі?

— Насправді нічого особливого. Розповім іншим разом.

Хазяйка підкинула мені черговий ребус, однак розгадувати його я вже не мав сил. Двері зачинилися, відрізавши променю світла доступ до моєї кімнати, тож я зручніше вмостився на канапі. Коли сон був уже на підступах до свідомості, завібрував телефон, сповістивши про СМС. Писав Гримчак: «Дякую, що не покинув мене. Я перед тобою в боргу». Екран мобільного згас — вихідні скінчилися.

Сполохані нами зграї ворон вихором здійнялися в синє небо — правдива ознака наближення осені. А ще хотілося літа. Та вечори вже стали холоднішими. Деякі дерева по-зрадницьки змінили свій однотонний стрій на камуфльований коричнево-жовтими барвами макінтош і добровільно здалися в полон золотій порі. Час спливав.

Минуло понад два тижні, перш ніж ми змогли вибратися на Личаківське кладовище. Спочатку заважала робота, потім — погане самопочуття Ельзи Олександрівни. Після спіритичного сеансу я й сам почав дослухатися до нічних звуків, та, на жаль чи на щастя, не чув, аби поверхом вище що-небудь діялося, чого не скажеш про господиню. Загалом її поведінка набувала ознак депресії, і я всерйоз думав поговорити з Альбертом про її душевний стан. Однак постійно виникали якісь обставини, що відкладали цю розмову. Тим часом моя хазяйка щораз більше замикалася в собі. Тривалішим ставало її мовчання. Вона годинами сиділа в кімнаті і могла зовсім не виходити з дому. Інколи до мене долинали уривки її монологів, схожих на молитву чи якусь мантру. Вона щось бубоніла, час від часу зриваючись на вищі тони.

Відчуваючи певну відповідальність за здоров’я орендодавиці та скутий обіцянкою відвести її до склепу Ісаєвих, я запропонував прогулятися Личаківським кладовищем у неділю. Сподівався, що така мандрівка позитивно вплине на її самопочуття.

Ми зійшли з алеї, вимощеної бруківкою, і ритмічне цокання її підборів утопилося в моховому килимі, яким поросла ґрунтова доріжка. За хвилину ми підійшли до межі двадцятого та п’ятнадцятого полів і опинилися біля родинного склепу Ісаєвих. Вона ступала безгучно, ніби боялася зрушити тишу, що висіла над хрестами та фігурами надмогильних пам’ятників, а коли спинилася перед гробівцем, на мій подив, склала руки в молитві. Я ніколи не задумувався над тим, чи вірує Ельза Олександрівна в Бога, але цей факт чомусь вразив мене.