Сергій Бут - Листи з того світу

— Може, вип’ємо чогось теплого з м’ятою чи мелісою? Маєте?

— Так, он там, угорі.

Яке щастя, що в такі моменти можна чимось зайнятися, а не сидіти й чекати одне від одного неодмінних пояснень. Вони прийдуть самі собою — природно, легко, але згодом. Тому я приборкав цікавість і не став діймати хазяйку питаннями, котрих у мене назбиралося чимало. Віжки цієї історії знову потрапили до моїх рук і цього разу я волів їх не випускати.

Поки я пантрував воду, що от-от мала закипіти, Ельза Олександрівна відійшла від млості й ледь чутно спитала:

— Андрію, що ви робили в тому склепі?

Її занепокоєння було цілком природним, а щоб моя відповідь звучала правдиво й аргументовано, я ще раз пішов у свою кімнату й повернувся звідти з бортовим журналом. Тим часом закипіла вода.

— Перше, у чому хочу вас запевнити, — почав я, запарюючи духмяну траву, — що я не вандал.

Розклавши на столі сервіз, я відкрив журнал знахідок на потрібній сторінці.

— Перед тим як відповісти, зачитаю вам витяг зі свого щоденника… Отже, «12 червня 2010 року. Географія: місто Львів, Личаківське кладовище, склеп Ісаєвих. Знахідка номер один: металева бляшана коробка з-під зефіру, виробництва радянської фабрики „Красный октябрь“. У дужках — не становить жодної історичної цінності».

Я загнув кутик сторінки, закрив щоденник і глянув на хазяйку.

— Тепер у двох словах розкажу вам, як усе відбувалося. Наша група на чолі з Григоровичем, це мій викладач із Політехніки, — уточнив я, — за домовленістю з міською радою Львова, вирушила на Личаківське кладовище. Ми мали допомагати працівникам комунального господарства упорядковувати недоглянуті могили. Робили ми це безкоштовно, — знову пояснив я, щоб не вводити Ельзу Олександрівну в оману. — Там нас розбили на пари, кожна з яких отримала об’єкт і чітке завдання.

Жінка слухала, затамувавши подих і не зводячи з мене розширених очей, що, здавалося, навіть не кліпали.

— Так-от, я хотів направити зміщену могильну плиту, що закривала вхід до склепу. Вона зіскочила з петель і впала. Тоді я й побачив цю коробку.

Я видихнув, адже останні речення промовив на одному подиху. Ельза Олександрівна прикрила очі, наче намагалася уявити почуте.

— Але це ще не все.

Вона підвела погляд, а я продовжив:

— «Знахідка номер два. Конверт без адресата й адресанта. Поштова марка відсутня. Усередині лист інформаційного змісту з життя однієї жінки. Судячи з усього, — сповненого трагічних подій».

Я закрив щоденник і, витримавши невеличку паузу, підвів фінальну риску:

— Конверт лежав при вході. Мабуть, його вкинули в шпаринку між плитами.

— Конверт?

— Так, але перш ніж дати вам почитати цей лист, я хотів би знати, яке відношення ви маєте до родини Ісаєвих?

Ельза Олександрівна схилила голову, збираючись із думками. Хтозна, які почуття вона зараз переживала. Ворушити минуле, надто тривожне минуле, нікому не до вподоби.

— До сім’ї Ісаєвих я не маю безпосереднього відношення. Це — перша родина моєї матері.

Мені перехопило подих. Ось він — зв’язок між минулим і сьогоденням, нитка Аріадни, що допоможе вийти з темного лабіринту цієї історії й дізнатися бодай якусь істину. Розв’язка була поруч.

Я розливав чай, готуючись вислухати розповідь хазяйки.

— Перед тим як вийти заміж за мого батька, мати була одружена з чоловіком на прізвище Ісаєв. Мені нічого не відомо про її перший шлюб. Із якихось причин мама ніколи не розказувала про своє минуле, а коли я її розпитувала, то завжди відповідала: «Не озирайся, дивися тільки вперед». Відомо те, що вона двічі була вагітна, діти вмирали зразу після народження. Ось, у принципі, й усе.

Ельза Олександрівна не поспішала розкривати всі карти свого дитинства, і це було цілком виправдано, адже вона не знала, що в листі. Проте я вивчив його досконало. Тож прийшов час обговорити подробиці.

— Хочете прочитати лист?

Вона знизала плечима та пригубила чаю.

— Мабуть, так.

Я негайно дістав послання і подав його жінці, максимально зосередивши увагу на її обличчі, яке, на мою думку, повинно було віддзеркалити емоції, викликані текстом. Інтуїція не підвела. Уже за хвилину на очах Ельзи Олександрівни проступили сльози. Хвилювання передалося рукам — зжовклий аркуш затремтів. Здається, істину встановлено: заручницею викрадача та донькою авторки листа була Ельза Олександрівна!

Мій висновок співпав у часі із завершенням читання тексту хазяйкою. Щоправда виглядала жінка так кепсько, що я боявся, аби вона знову не втратила свідомість.