Сергій Бут - Листи з того світу

Червоне сонце, що котилося за горизонт, мальовничо вписувалось у сутінковий пейзаж. Очі милувалися дивовижною мозаїкою полів, утвореною поєднанням клаптиків із різними культурами. Вигравав жовтогарячим колоссям пшеничний лан, за ним — зелене поле кукурудзи, боки якого червоніли маками, а далі біло цвіла гречка — й усе це тягнулося аж до горизонту, переливаючись барвами веселки. Згори ландшафт укривала велика небесна ковдра. Вуха наповнював пташиний спів і шелестіння дерев, крони яких розгойдував вітер. Природа дарувала нам відчуття повної гармонії.

Силуети наметів чорніли на тлі стін замку. Ми розбрелися по хащах шукати дрова. Я зайшов у темний сад і ввімкнув ліхтар. Промінь намалював траєкторію, вихопивши з пітьми повалене дерево. Голос Гримчака, що несподівано пролунав просто за спиною, примусив мене зупинитися.

— А ти чув, що в замку живе привид якоїсь графині?

— Ти сам як привид — підкрадаєшся ззаду.

— Боїшся?

— Ні, просто не люблю тих, хто заходить із-за спини.

— Ну годі, облиш! Я допоможу, краще присвіти.

Я спрямував світло на дерево. Гримчак тим часом узявся обламувати з нього сухі гілки. На мій подив сьогодні він виявився роботящим.

Удвох ми назбирали два великих оберемки хмизу й понесли до табору, де вже кипіла робота з розпалювання вогнища та приготування вечері. Після трапези всі розповзлися по наметах. Свій спальний мішок я постелив коло багаття, умостився в ньому і сфокусував погляд на карті зоряного неба. Відразу згадалось, як одного літнього вечора батько підвісив у садку за хатою гамак і взявся вчити мене орієнтуватися в просторі за допомогою небесних світил. Я уважно слухав тата, але калейдоскоп зоряного неба своїми візерунками затягнув мене в сон. Ось і зараз я мимоволі заснув.

На світанку табір ожив, і всі рушили до колони з Богоматір’ю оглядати «підгорецьке диво». Під час дискусії, що розгорілася довкола відбілювання голови Ісуса, висувалося багато версій, і кожен відстоював свою. Та без детального аналізу спеціалістів не можна було визначити, хто з нас мав рацію. Коли пік суперечок спав і розмова перетекла в спокійне русло, Григорович запропонував навідатися до замку. Мені ж із Гримчаком звелів сходити в село за хлібом і водою, бо день обіцяв бути спекотним.

«Знову я в парі з Ростиком», — подумалося мені, але перечити, звісно, я не став.

День лише починався, і часу для оглядин замку було більш ніж достатньо. Я рушив услід за Ростиком через зелений луг до дороги, що вела в село.

— Розвіємося трошки, — констатував Гримчак, і я мовчки з ним погодився.

Ми трохи пройшлися й озирнулися, щоб роздивитися скульптуру Богоматері й костел Воздвиження з нового ракурсу. Храм заворожував красою, контрастуючи темною банею з голубим небом. Фігури святих, що розташовувалися на аттику, теж виглядали по-особливому: нагадували вартових, що охороняють спокій людей, яких за первинним задумом мали там ховати. У шерензі постатей виднілася прогалина — однієї з них явно не вистачало. Один, два, три… сім. Їх було сім. Порожнє місце між шостою та восьмою скульптурами вказувало на відсутність сьомої в цьому ряду. Від несподіваного відкриття я завмер і схвильовано звернувся до Гримчака:

— Ти помітив, що на костелі лише сім статуй?

Гримчак кинув на храм байдужий погляд.

— А скільки має бути?

Я вкотре переконався, що він абсолютно позбавлений аналітичного мислення. Можна було тільки здогадуватися, як йому вдавалося віднаходити справжній антикваріат.

— Ось за це я тебе й поважаю, Багрію.

— За що саме?

— За твою спостережливість.

Ми вийшли на дорогу й мовчки поплелися в село. Щось у мене з ним не клеїлося, та жага до пошуків притягувала нас, мов різнойменні полюси магнітів.

Магазином у селі виявився невеличкий вагончик, обшитий білою шалівкою. На порозі стояла дівчина й намагалася відкрити двері. Однак усі її зусилля були марними.

— Що, не пускають? — спитав Гримчак.

Дівчина обернулась і розвела руками.

— Заклинило щось.

— То, виходить, ми тепер без морозива залишимося?

— Виходить, так.

Ростик підійшов до дівчиська і взявся за зачинені двері.

— Дай-но подивлюся.

Він запустив руку в кишеню, дістав щось схоже на швейцарський ножик і заходився чаклувати над замком. Щоб утвердити свій батярський імідж, приятель почав по-залицяльницьки щебетати.

— Гарне у вас село. І дівчата гарні!

— А ви вже всіх дівчат передивилися?

— Ще ні. Де ви тут збираєтеся вечорами?