Сергій Бут - Листи з того світу

Жінка жодним чином не відреагувала на моє запитання, і я вже встиг запідозрити її в старечій глухоті.

— Вона нічого не пам’ятає, — почувся голос за спиною.

Озирнувшись, я побачив жінку, яка наближалася до нас.

— У неї склероз.

Я з розумінням кивнув, переводячи погляд на бідолашну.

— А ви…

— Я її сусідка і за сумісництвом доглядальниця. Можете казати мені «пані Оля», а ви?

— Мене звати Андрій. Я шукаю когось, хто жив у цьому будинку в п’ятдесяті роки.

Пані Оля схилила голову, розмірковуючи над відповіддю, але нічим не втішила.

— Думаю, ваші шанси мізерні. Ганя — остання старожилка цього будинку. Її чоловіка перевели до нас із Чехословаччини десь наприкінці сімдесятих… Раніше тут був готель, і я не знаю, хто мав право жити в номерах.

— Мабуть, військові високого чину, — припустив я.

— Високого чи невисокого — мені не відомо, але точно військові. Це ж усе армійське.

Далі можна було не слухати. Промінчик надії, що жеврів глибоко в мені, від тих слів почав згасати.

— Може, вона хоч щось згадає? — здійснив я останню спробу.

— Якщо не вірите, можете ще щось запитати, але то — марна справа. Вона мене заледве пам’ятає.

Я глянув на бабусю, яка впиналася в мене тим самим відстороненим поглядом, і зрозумів, що підстав не вірити пані Олі не було.

— Я могла б порадити вам пошукати інформацію в старих будинкових книгах, але вони згоріли — п’ятнадцять років тому тут була пожежа. Тож вибачайте, мусите придумати щось інше.

Йдучи на зупинку, я кинув останній погляд на будинок, що звів мою надію нанівець. Куди рухатися далі, — не мав жодного уявлення. Здавалося, досі я робив усе, що міг, та переді мною виросла нова перешкода, здолати яку було несила. Попри це, опускати руки не хотілося.

«Можливо, на деякий час варто відкласти пошуки й повернутися до них згодом, із новим завзяттям? А може, життя так повернеться, що відповідь сама прийде», — роздумував я. В останнє, звісно, мало вірилося, але я таки вирішив деякий час перепочити, і поїздка в Підгірці була для цього чудовою нагодою.

Наш бус з’їхав із траси Київ-Чоп о восьмій вечора. До настання цілковитої темряви залишалося менш ніж дві години, а нас іще чекав шматок дороги, перетворений часом і колесами автівок на бездоріжжя, та встановлення наметів. Укритий численними пастками, шлях звивисто тягнувся вгору. Щосекунди котресь із коліс потрапляло у вибій, провокуючи у водія напад зневаги до всього живого.

Сьогодні наша команда налічувала дев’ять осіб включно з Григоровичем, який сидів поряд із Гримчаком і щось жваво йому пояснював. За ними розташувалися двоє новеньких, які поступово обживалися в команді. Вони з моїми товаришами палко обговорювали студентське життя. Я ж, самотньо влаштувавшись біля вікна, споглядав тутешні краєвиди.

Здолавши невеличкий серпантин, наш мікроавтобус урешті-решт видерся на гору, де у променях призахідного сонця купався костел Воздвиження. Тіні полого стелилися долом, клонуючи на землі своїх вертикальних двійників, і чорний силует храму повільно виповзав за межі виділеної йому території. Кажуть, цей костел дуже схожий на туринську базиліку Суперга, але він, мабуть, програє їй в ошатності. Адже наша пам’ятка архітектури, на жаль, покинута владою напризволяще й існує виключно завдяки таким героям-ентузіастам, як Борис Возницький.

Від костелу починався шлях до Підгорецького замку — алея завдовжки в триста метрів. Обабіч неї стояли дві колони заввишки п’ять-шість метрів, що ніби виростали із фундаментів квадратної форми. Кам’яні стовпи увінчували скульптури Святого Йосипа та Богоматері з маленьким Ісусом на руках.

Новачки дістали цифрові фотоапарати, готуючись зафіксувати на їхніх матрицях «підгорецьке диво». На тлі посірілої статуї Богоматері голова Ісусика справді кидалася в очі своїм мармурово-білим блиском. Григорович завмер, потім від хвилювання зняв окуляри і став швидко протирати їх фіброю.

— Неймовірно! Ви це бачите? Господи, цього не може бути! Скільки років сюди їжджу, а нічого подібного раніше не бачив. Ну, як вам це?

— Може, облили якоюсь кислотою? — озвався Гримчак.

— Мотив?

— Ну, наприклад, щоб туристи приїжджали, — стояв на своєму Ростик.

— Ага, ось і торговельних кіосків побільшало, — підтримали Гримчака хлопці.

— Ну гаразд, ходімо розіб’ємо табір, завтра подискутуємо на цю тему.

Наша команда з наплічниками рушила крізь залізну хвіртку до Підгорецького замку. Ми спустилися на дно рову між замковим муром та оборонною стіною. Звідси палац виглядав іще вищим і монументальнішим. Його стіни нависали над головами, мов високі скелі, закриваючи собою вечірнє небо. На розі ми звернули ліворуч і через двісті метрів вийшли на задній двір, до якого каскадом сповзали залишки італійського парку.