Сергій Бут - Листи з того світу

Хотілося поговорити з Оксаною, але сьогодні вона взяла додатковий вихідний, аби зустріти свою маму, що прилітала на Батьківщину з Італії. За таких обставин години плелися, мов виснажений спекою караван. Здавалося, робоча зміна не закінчиться ніколи, але, на щастя, ця тяглість була лише міражем, що жодним чином не впливав на реальний рух годинникової стрілки. Після робочої зміни я швидко скинув уніформу й поспішив на вулицю.

Сонце стояло перпендикулярно до землі, нагріваючи її поверхню до максимальних температур. Місто перетворювалося на казанок, у якому плавилося все — від руберойду, що вкривав дахи будинків, до асфальту. Намагаючись хоч якось урятуватися від спеки, я перейшов на протилежний бік вулиці та продовжив рух у затінку дерев і будівель. Деякий час це рятувало, але згодом мій задум нівелювала активна хода, від якої аж підошви горіли. Коли я проходив під залізничним мостом, що перетинав проспект, задзвонив телефон. На дисплеї показалося ім’я Григоровича.

— Алло, Андрію, — без привітання почав викладач, — сьогодні з нашими вирушаю в Підгірці. Місцеві стверджують, що там з однією зі скульптур відбувається диво — в Ісусика, що на руках у Діви Марії, побіліла голова. Не бажаєш з нами?

— Багато нас буде?

— Майже всі, хто був на Личаківському кладовищі. Виїзд о восьмій.

— Я теж поїду, заберете мене на Галицькому перехресті.

Це було за щастя. Саме такою поїздкою можна було б відформатувати зайві спогади та роздуми, що зависли в голові після спіритичного сеансу. Маючи годину вільного часу, я вирішив забігти на Клепарівську, що колись була вулицею Кузнєцова, і перевірити інформацію, надану мені Северином.

Старенький будинок на три поверхи, що стояв за стадіоном «СКА», мав не надто презентабельний вигляд, зрештою, як і сам спорткомплекс. Дивлячись на нього здалеку, можна було подумати, що тут, крім привидів, ніхто більше не мешкає, але випрана білизна, що висіла на мотузках, і дві молоді мами з колясками на лавочці за будинком обнадіювали, що дім таки заселений людьми. Вхід у гуртожиток знаходився навпроти воріт стадіону. Коли я відчинив двері й зайшов усередину, ніхто не став мені на заваді. На цьому етапі відвідин дому Ісаєва розходжень фактів із моєю версією не було: усе вказувало на те, що ця споруда будувалася для військовослужбовців, певно, як і стадіон. Однак найбільше мене цікавило, чи проживають тут люди, які могли б хоч що-небудь розказати про чоловіка на прізвище Ісаєв?

У великому вестибюлі кидалися в очі атрибути неіснуючої армії неіснуючої країни. Де-не-де на стінах висіли старі фотографії переможців різноманітних змагань. У місцях, де стара фарба полущилась і обсипалася, проступали намальовані символи тоталітарної епохи. Тут досі висів стенд з історією зведення цього будинку. Доки я знайомився з довколишнім інтер’єром, усередину зайшли два будівельники з інструментами, але їм до мене було байдуже, — довелося проявити ініціативу.

— Дай Боже, щастя, хлопці! — привітався я до чоловіків.

— Дай Боже! — одночасно відповіли вони.

— Вибачте, що турбую. Хотів спитати: чи не знаєте когось, хто живе в цьому будинку багато років?

Хлопці зупинилися, поклавши побіч себе робоче причандалля.

— Ми тут півтора місяця робимо ремонт в одній квартирі. Вікна виходять на той бік, — заговорив один із них, указавши рукою в протилежному від входу напрямку, — то там щоранку бабка на візку сидить. На вигляд років сімдесят, не менше.

— Старших за неї не бачили, — докинув його напарник.

Я подякував, а чоловіки забрали свій реманент і попрямували до широких сходів. Іще якийсь час я блукав темними коридорами, а тоді вийшов на вулицю й обійшов гуртожиток з іншого боку.

Дворик, що про нього говорили будівельники, виявився доволі просторим, але вкрай занедбаним. Кущі, за якими ніхто не доглядав, розрослися абияк, бордюри та доріжки вкрилися численними тріщинами, порослими травою. Спортивний майданчик мав жалюгідний вигляд: погнуті турніки з поіржавілими поперечками. У центрі плацика на інвалідному візку сиділа бабця. Її незграбні тремтячі руки лежали на колінах. Вигляд у старенької був такий сумирний, що тутешні пташки вільно промишляли довкола візка в пошуках якогось їдла.

— Добрий день, — промовив я. — Мене звати Андрій. Я хотів би вас дещо запитати.

Бабця мовчки глянула на мене. Я сприйняв це за згоду і продовжив:

— Може, ви знали тих, хто жив тут раніше, маю на увазі сім’ю або чоловіка на прізвище Ісаєв?