Сергій Бут - Листи з того світу

Вітер посвистував, продираючись крізь залізні прути огорож. Часом зачіпав незачинену хвіртку біля котрогось зі склепів, і тоді металевий брязкіт змушував озиратися: чи бува не блукає некрополем якась душа, що дивним чином не потрапила на той світ. Та крім кам’яних янголів, що на тлі дрейфуючих хмар і розхитаних вітром крон здавалися живими, нікого не було. Нікого, крім нас з Ельзою Олександрівною.

— Вони померли немовлятами.

Я зосередився на датах народження та смерті, викарбуваних на двох металевих табличках, і мовчки погодився з жінкою.

— Як думаєте, що з ними могло трапитися? — запитав я.

— І гадки не маю. Ходімо, здається, буде дощ.

Я поглядом торкнувся написів, у такий спосіб попрощавшись із янголятками, і рушив за хазяйкою.

Ми сиділи пліч-о-пліч у трамваї, що плавно спускався Личаківською. Заколисані рухом, заворожено спостерігали, як дощова вітрянка тисячами крапель успішно поширюється нашим вікном. Негода підкралася зненацька, і більшість городян виявилися неготовими до зустрічі з нею. Вона віщувала передчасний початок осені, і кожен, хто сьогодні втрапив у її пастку, подумки вже пом’янув літо.

За той короткий відрізок шляху, який довелося подолати від зупинки до будинку, ми змокли до нитки. Дорогою я зиркнув на вікно своєї кімнати і заразом — на вікно поверхом вище. Воно вкривалося таким шаром бруду й пилу, що я здалеку міг розгледіти рівчаки, залишені по собі струмочками дощової води. Такі вікна були лише в покинутих квартирах, і версія Ельзи Олександрівни про кроки над головою видавалася дивною. Якщо й вірити в існування потойбічного світу, то духи точно позбавлені маси.

На першому поверсі ще горіла вкручена мною лампочка.

— Якась добра людина світло полагодила, — констатувала Ельза Олександрівна, підіймаючись східцями.

— Ага, — підтвердив я.

— Зараз витремося і зігріємося гарячою кавою.

На жаль, цього вечора нашим мріям не судилося збутися.

На третьому поверсі Ельза Олександрівна, яка йшла першою, зупинилася так різко, що я наштовхнувся на неї. Відчувши в цій зупинці певну вимушеність і вперте небажання просуватися далі, я зиркнув через плече жінки й так само, як вона, завмер. На вхідних дверях яскріло слово «відьма», виведене білою фарбою.

Мов тавро на шкірі, напис кидався у вічі й, очевидно, завдавав хазяйці не меншого болю, ніж його метафоричне значення. Хвилювання пробігло тілом жінки і передалося мені, коли я услід за нею помітив ще один напис. То були цифри. Дві шістки, домальовані до номера квартири, що символізували число диявола. Провівши пальцем по фарбі, я переконався, що це не міраж.

— Ще не висохла, — вимовив я.

— Він повернувся, — тремтячим голосом сказала Ельза Олександрівна.

— Хто?

Відповідь господині заглушив грім, що сколихнув небо й понісся над землею, здригаючи кам’яні будинки.

Повітря наелектризувалося містикою. У небі почалася вакханалія вогняних блискавок і граду. Я повернувся, аби переконатися, що за спиною Ельзи Олександрівни не розгортається вогняна доріжка й усяка нечисть не біжить нею, вистукуючи копитами, попереду карети свого царя, але, на щастя, нічого подібного не побачив.

— Господи, що відбувається? — вирвалось у мене.

Тихо відчинивши двері, я зазирнув досередини. На перший погляд, жодних ознак перебування чужинця в передпокої я не виявив — усе було на своїх місцях. Ельза Олександрівна задля безпеки залишилася в коридорі, доки я не оглянув усю квартиру. Потому я взяв жінку під лікоть, провів на кухню і всадовив у крісло, а сам кинувся до дверей змивати ганебне слово та цифри. За час моєї відсутності, думки так напосіли на неї, що я заледве впізнав у ній жінку, яку звик бачити щодня. Ситуація дедалі погіршувалася.

— Я піду до себе, — мовила хазяйка, запідозривши мене в намірі втягнути її в дискусію щодо написів, і щезла в коридорі, довіривши мені розгадку цієї головоломки.

Ковдра з хмар, що накрила місто, мимоволі посприяла передчасному початку ночі.

Швидше, ніж зазвичай, стерлися з бруківки тіні, посіріли без гри сонячних зайчиків вікна церкви, осиротіла без людей Соборна площа. Городяни вкладалися спати, і лише мені не було спокою цього вечора. Я прислухався до нічної тиші й, переконавшись у відсутності підозрілих звуків, знову повернувся до сьогоднішньої мандрівки цвинтарем.

«Що вона мені дала?

Що дала Ельзі Олександрівні?

Що вона відчуває після відвідин могили брата і сестри, які померли задовго до її народження? Щоб не сталося між дорослими, діти точно не винні.