Олег Шинкаренко - Іван Поламаний

— Ах, життя тепер так подорожчало! — зітхнув Іван Поламаний. — Для того, аби заплатити братові, мабуть, доведеться спродати хату. Але ось ми вже й прийшли. Ви можете опустити мене на землю.

Вставши на ноги, Поламаний попрямував до невеликої картонної коробки, певно, з-під телевізору, і, якимсь незбагненим чином залізши до неї, зачинив картонні клапани коробки зсередини.

Я не йшов, відчуваючи, що він спостерігає за мною через отвори у стінці й теж чогось чекає. Було чути, як він важко дихає всередині та перевертається, моститься, намагаючись прибрати, наскільки це можливо у його становищі, якомога більш зручну позу.

— Дайте мені грошей, — нарешті сказав він голосом ніби у скляну банку. — мені соромно просити, але мені дуже потрібні гроші. Дайте хоч трохи.

Я навіть подумав: «А чи не дати йому й насправді трохи грошей?» Мені ж це не важко. Я за грошима не полюю. В мене завжди їх удосталь.

— Ні, я не дам грошей, — відповів я, — не тому, що шкода, а просто — не хочеться. Грошей ви не отримаєте.

Ідучи, я почув, що Поламаний плаче, і пожалів його, але подумав, що він міг і сміятися: звук однаковий!

Запоріжжя, 1998