Олег Шинкаренко - Шматки Бегемота

Але я не знаю, що. На мене весь час якась тинялка нападає. Тиняюся вулицями і нічого не хочу робити. В мене ще багато часу.

— А в мене часу обмаль! — поскаржилася старенька. — Я весь час годинник назад повертаю, або ж тримаю годинникову стрілку, аби вона не рухалася. Та де там! Мало пальці не повідрізало. Звичайно, краще зовсім зупинити годинник, але ж це самообман! У моєму віці краще спокійно сидіти на хвилинній стрілці та радіти, що вона не секундна.

— А я іноді сиджу та дивлюся на годинник, бо не знаю, що робити, — сказав хлопець. — Я тоді беру його до рук та починаю обіймати, пестити, цілувати, але він не відповідає мені взаємністю. Він просто цокотить, мов та бомба. Але не справжня. Годинник нікому не може зашкодити. Це вкрай нешкідливий пристрій.

— Я вже, мабуть, побігла, — сказала дівчинка. — Бувай! Увечері побачимося.

— Чому? Чому? Ну, чому нічого не відбувається? — питав хлопець невідомо в кого. Все мов застигло. В мене таке враження, ніби ми не існуємо, ніби ми чиясь вигадка, ніби це не я кожного ранку прокидаюся, мастурбую, снідаю та їду на роботу, а хтось інший це робить, хтось, хто на деякий час позичив мені свої звички, аби я здавався живим. Але мене йому не обдурити. Тепер я впевнений у власному неіснуванні й тому абсолютно спокійний.

Запоріжжя, 19.04.08